— Капітане, я потрібен нашим людям. Я піду до них, підніму їхній бойовий дух. Ходімо.
— Так, сер, — сказав я, не маючи оптимізму з цієї нагоди, але й не подумавши про можливі ускладнення. Було доволі просто удобрювати гноєм заохочення наших вояків, натренованих на сприйняття всіх видів насильства, однак ми забули, що більшість наших біженців — цивільні.
Згадуючи це тепер, можу сказати, що мені пощастило, що я був не у формі, заплямованій кров’ю Лінь. Я поміняв її на чиноси й смугасту сорочку зі свого наплічника, однак Генерал загубив свій багаж в аеропорту, тож досі носив свої зірки на комірі. Поза бараками, в наметовому містечку, мало хто знав його в обличчя. Вони бачили лише форму та ранг, і коли він привітався з цивільними й спитав, як вони живуть, відповіла йому похмура мовчанка. Зморшка між його очима та нерішуче покахикування сказали мені, що він розгублений. З кожним кроком по брудній стежці між наметами мені ставало все незручніше, адже всі погляди цивільних були спрямовані на нас і ніхто так і не порушив тиші. Ми пройшли ледве зі сто метрів углиб наметів, коли стався перший напад — вишуканий, мініатюрний капець прилетів з нашого флангу просто Генералові у скроню. Він завмер. Я завмер. Звідкись прохрипів голос старої жінки:
— Погляньте на цього героя!
Ми подивилися вліво і побачили єдину атаку, від якої не могли захиститися, — розлючена літня громадянка, якої не можна було ані побити, ані обійти.
— Де мій чоловік? — кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. — Чому ви тут, а він — ні? Чи ж ви не маєте захищати нашу країну навіть ціною свого життя, як він?
Вона ляснула Генерала по підборіддю капцем, і з-за її спини, з іншого боку, позаду нас прийшли жінки, молоді й старі, міцні й слабкі, зі своїми туфлями, капцями, парасольками, ціпками, панамками й конічними капелюхами.
— Де мій син?
— Де мій батько?
— Де мій брат?
Генерал присідав й вимахував руками над головою, поки ці фурії били його, чіплялись за його форму та його тіло. Мені теж дісталося кілька ударів від летючого взуття, кілька разів я перехоплював ціпки й парасольки, що летіли мені в голову. Жінки насідали на мене, щоб дістатися до Генерала, який під їхнім натиском упав на коліна. Навряд чи їх можна звинувачувати за цей гнів, адже наш хвалений прем’єр-міністр за день до того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції — навряд чи це зробило б його милішим для цивільних. У будь-якому разі жінки нічого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собі шлях поміж жінками, що стояли між мною та Генералом, прикрив його своїм тілом, беручи на себе численні удари та плювки, аж доки не звільнив його.
— Біжіть! — гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.
Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:
— Ні на що не здатні!
— Злодюги!
— Боягузи!
— Покидьки!
Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.
— Я не можу увійти туди таким, — прошепотів він.
— Зачекайте в ду´ші, сер, — відповів я. — Я знайду вам новий одяг.