— Як ти це дістав?
— Тут легше дістати рушницю, аніж голосувати чи водити. Навіть англійську знати необов’язково. Смішно, але це майорові зв’язки. Він говорить китайською. Китайських банд у Чайнатауні повно.
— З рушницею вийде брудно.
— Ми не з рушницею підемо, генію. — Бон відкрив коробку для сигар, що лежала на поличці під прилавком. Усередині був револьвер тридцять восьмого калібру з кирпатим носом, саме такий був моєю службовою зброєю. — Це для тебе достатньо делікатно?
І знову я був у полоні обставин, і знову скоро побачу іншу людину в полоні обставин. Мій сум розраджував лише вираз на Боновому обличчі. Вперше за рік він видавався щасливим.
Розділ 6
Урочисте відкриття почалося того ж дня пізніше, Генерал потискав руки доброзичливцям, теревенив з ними й усміхався без упину. Як акула мусить пливти, щоб жити, політик, яким і став Генерал, мусить постійно ворушити губами. Виборцями цього разу були старі колеги, прихильники, солдати та друзі, загін десь з тридцяти чоловіків середнього віку, яких я нечасто бачив без форми, аж поки ми не опинились у таборі для біженців у Гуамі. Споглядання їх знову в цивільному, рік по тому, лише посилило відчуття поразки й показало, що всі вони тепер були винні в численних кравецьких злочинах. Вони вешталися по крамниці у дешевих шкіряних лоферах та випрасуваних бюджетних штанях хакі або в непідхожих костюмах, що їх оптовики рекламували як «купуйте один, отримайте другий у подарунок». Краватки, хустинки та шкарпетки — все було, однак насправді значно більше це зібрання потребувало одеколону, хоча б з тих, якими щедро обливаються жиголо, що завгодно, аби приховати запахи того, як радісно їх ошукала історія. Щодо мене, хоча я був на нижчому щаблі, аніж більшість цих чоловіків, моє вбрання було краще, дякувати подарункам професора Гаммера. Трохи перешиті, його синій блейзер з золотими ґудзиками та сірі фланелеві слакси підійшли мені ідеально.
Отже, гарно вбраний, я рухався поміж людьми, яких знав, працюючи помічником Генерала. Чимало з них колись командували артилерійськими батареями й піхотними батальйонами, однак тепер не мали нічого, небезпечнішого за свою гордість, поганий запах з рота та ключі від автівок, якщо ті автівки в них узагалі були. Я доповів Парижеві всі плітки про цих зниклих солдатів і знав, чим вони заробляють (або не заробляють) на життя. Найуспішнішим був генерал, який ганяв свої професійні війська збирати корицю, обіг якої став його монополією. Тепер цей торговець спеціями панував у піцерії. Один полковник, квартирмейстер-астматик, що впадав у недоречний захват під час обговорення зневоджених пайків, працював прибиральником. Майор, що любив похизуватися й пілотував винищувачі, тепер був механік. Сивий капітан з особливим талантом до полювання на партизанів — кухар у фастфуді. Беземоційний лейтенант, єдиний, хто вижив у загоні, розбитому із засідки, — посильний. І далі за списком. Значна більшість у ньому збирала соціальне забезпечення й пилюку, пліснявіючи у спертому повітрі квартир з субсидіями, поки їхні яйця день у день зморщувалися, поглинені метастазами раку під назвою асиміляція, заражені іпохондрією вигнання. У цьому психосоматичному стані звичні соціальні або родинні хвороби діагностувались як симптоми чогось смертельного, а вразливі жінки й діти ставали переносниками західної бацили. Ці заражені діти відгавкувалися, до того ж не рідною мовою, а чужою, яку опановували швидше за своїх батьків. Щодо дружин, більшості довелося знайти роботу, і тому вони вже не могли бути тими чарівними лотосами, якими чоловіки їх пам’ятали.
Огрядний майор так і сказав:
— Чоловікові у цій країні яйця не потрібні, капітане. Жінки мають власні.
— Ваша правда, — погодився я, хоча й підозрював, що ностальгія промила мізки майорові та іншим.
Їхні спогади були стільки разів виполощені, що тепер відрізнялися від моїх кольорами, бо ж вони ніколи так ніжно не говорили про своїх дружин у В’єтнамі.
— Ви не думали переїхати, майоре? Може, ви з дружиною почнете спочатку, відновите свою любов. Лишите позаду те, що нагадує вам про минуле.
— Але ж що робити з їжею? — серйозно сказав він. — Китайська їжа найкраща там, де ми живемо.
Я потягнувся вперед і поправив його перекошену краватку, що, втім, пасувала до його перекошених зубів.
— Гаразд, майоре. Тоді дозвольте повечеряти з вами. Покажете мені, де найкраща китайська їжа.
— Із задоволенням!
Огрядний майор просто сяяв. Він був бонвіван, любив їжу та друзів, не мав ворогів у новому світі, крім Генерала. І чому я назвав йому саме майорове ім’я? Чому мені на думку не спав хтось, чиї гріхи переважували плоть, а не так, як у цього чоловіка, чия плоть важила більше за гріхи? Я облишив майора й пішов через натовп до Генерала. Я був готовий до політичної пропаганди, навіть найкорисливішої. Він стояв разом з Мадам біля шардоне та каберне і давав інтерв’ю чоловікові, що вимахував мікрофоном між ними так, наче це був лічильник Ґейґера. Я перехопив її погляд, і коли вона збільшила ширину своєї усмішки, чоловік розвернувся. У нього на шиї висіла камера, а з кишені сорочки виглядала кулькова ручка на чотири кольори.