Наступного вечора я почав стежити за майором. Тієї неділі й у наступні п’ять, з травня до кінця червня, я ставив авто за півтора кварталу від заправки, чекав до восьмої, коли огрядний майор виходив з роботи і повільно йшов додому з коробкою для ланчу в руці. Коли бачив, як він звертає за ріг, я запускав двигун та їхав до рогу, а там чекав і дивився, як він іде по першому кварталу. Він жив за три квартали від роботи, на відстані, яку худий і здоровий чоловік легко подолав би за п’ять хвилин. В огрядного майора це займало близько одинадцяти, а я завжди був десь за квартал від нього. У шість цих неділь він ніколи не змінював маршруту, був вірний йому, як перелітний качур, і цей звичний шлях вів його вулицями, що, як здавалося, помирали від нудьги. Перед невеличким будинком на чотири квартири, у якому жив майор, була стоянка на чотири місця, одне було вільне, три інших займали автомобілі з пом’ятими обвислими задами, наче в старих автобусних водіїв. Другий поверх з вікнами на вулицю нависав над машинами, кидаючи на них тінь. В одинадцять хвилин по восьмій вечора, чи десь так, похмурі вікна спалень були відчинені, однак закриті завісками, і світло горіло лише в одному. В перші дві неділі я зупиняв своє авто на розі й дивився, як майор зникав, завернувши за стоянку. В третю та четверту я не їхав за ним від заправки, а чекав за півкварталу від його житла. Звідти я спостерігав у своєму дзеркалі, як він заходив на затінену територію стоянки, на доріжку, що вела до квартир першого поверху. Щойно він зникав там у перші чотири неділі, я їхав додому, однак на п’яту й шосту неділю лишався чекати. Автомобіль з порожнього місця з’являвся лише о десятій вечора, такий же старий і побитий, як і інші, з втомленим китайцем у замазаному жиром робочому халаті кухаря і жирним паперовим пакетом у руках.
У суботу перед призначеною зустріччю з огрядним майором ми з Боном поїхали до Чайнатауну. У провулку біля Бродвею, де зі складаних столів продавалися найрізноманітніші речі, ми купили светри Каліфорнійського університету та бейсболки за цінами, які гарантували, що це не офіційний товар. Пообідавши смаженою свининою та локшиною, ми зайшли до крамниці антикваріату, де різноманітні східні цікавинки продавалися переважно несхідним людям. Китайські набори шахів, дерев’яні палички для їжі, паперові ліхтарики, Будди з мильного каменю, мініатюрні фонтани, слонячі бивні з вирізьбленими вишуканими пасторальними сценами, репродукції ваз епохи Мінь, підставки для склянок із зображеннями Забороненого Міста, гумові нунчаки разом з постерами з Брюсом Лі, сувої з акварельними малюнками гірських лісів у серпанку хмар, бляшанки з чаєм та женьшенем і, не в останню і не в першу чергу, червоні феєрверки. Я купив дві пачки і, перш ніж повернутися додому, зайшов на місцевий ринок, де купив сітку апельсинів, у яких непристойно випиналися пупки.
Пізніше того ж вечора, коли стемніло, ми з Боном зробили ще одну вилазку, озброївшись викрутками. Кружляли сусідніми районами, поки не знайшли такий само будинок зі стоянкою, як в огрядного майора, машини на якій не було видно з сусідніх вікон. Бон за півхвилини відкрутив номери спереду однієї машини, а я — ззаду. Тоді ми повернулися додому і дивилися телевізор, аж поки не настав час спати. Бон заснув одразу ж, а от я спати не міг. Наш візит до Чайнатауну нагадав мені про інцидент з огрядним майором, що стався в Тьолоні кілька років тому. То був арешт підозрюваного, що піднявся з вершини нашого сірого списку до низу чорного. На його зв’язки з В’єтконгом вказало достатньо людей, щоб ми нейтралізували його — чи принаймні так казав майор, показуючи мені зібране ним товсте досьє. Офіційна робота — продавець рисового вина. Робота на чорному ринку — оператор казино. Хобі — в’єтконгівський збирач податків. Ми перекрили вулиці, поставили піші патрулі у провулках. Поки допоміжні загони перевіряли жителів району, полюючи на тих, хто ухилився від призову, люди майора увійшли до крамниці торговця рисовим вином, відштовхнули його дружину дорогою до складу і знайшли важіль, який відчиняв таємні двері. Гравці кидали кості, грали в карти, а офіціантки у безсоромному вбранні безплатно подавали їм рисове вино й гарячий суп. Побачивши наших поліцаїв у дверях, гравці й обслуга різко рвонули до заднього виходу, тільки щоб зустріти там інший важкоозброєний загін. Далі були звичні веселощі та пустощі, зокрема багато вереску, криків, поліційних палиць і наручників, поки нарешті в кімнаті не лишилися тільки я, огрядний майор та наш підозрюваний. Я був здивований побачити його там, адже казав Манові про облаву й очікував, що збирача податків там не буде.