Я глянув на револьвера, на подушку й промовив:
— Що, як на нього налипне те, чим подушка набита? Чи шматочки напірника? Поліція побачить, буде думати, що це.
Бон знизав плечима.
— Тоді без подушки. Отже, буде голосно.
Десь далі по вулиці хтось запустив чергову хвилю китайських петард, саме тих, що так подобалися мені на новорічні свята в дитинстві. Моя мати підпалювала довгу червону мотузку, а я затуляв вуха руками і верещав разом з нею, стоячи в крихітному садку біля нашої хатини й дивлячись, як звивається цей змій і екстатично палає, поїдаючи себе від хвоста до голови, а може, й від голови до хвоста.
— Це ж тільки один постріл, — сказав я, коли феєрверки вщухли. Ніхто не вийде подивитися, що відбувається, не з усім цим гамором.
Бон поглянув на годинника.
— Ну то добре.
Він вдягнув пару латексних рукавичок і скинув свої кросівки. Я відчинив дверцята зі свого боку, вийшов з машини, м’яко причинив їх і зайняв своє місце з іншого боку стоянки, поряд зі стежкою, що вела від тротуару до поштових ящиків. Від ящиків ця стежка йшла далі до двох квартир на першому поверсі, вхід до першої був на три метри далі. Якщо трохи висунути голову з-за рогу, я міг бачити світло у квартирі через завіси вітальні. З іншого боку стежки був високий дерев’яний паркан, а над ним — стіна ідентичного будинку. Половина тих вікон була з ванних, друга половина — зі спалень. Хто завгодно з другого поверху бачив стежку, що вела до квартири, однак стоянку звідти видно не було.
Бон у самих шкарпетках, без взуття, пройшов на своє місце і зайняв позицію між двома автомобілями, найближчими до стежки, там опустився на коліна, зігнувшись так, щоб його голову не було видно у вікнах машин. Я глянув на годинника: сім хвилин по восьмій. У моїй руці був поліетиленовий пакет з жовтим усміхненим обличчям і словом «ДЯКУЮ!». Всередині були феєрверки й апельсини.
— Ти певен, що хочеш це зробити, синку? — спитала мене мати.
— Надто пізно, мамо. Я не знаю шляху назад.
Я покінчив уже з половиною сигарети, коли майор востаннє з’явився біля стоянки.
— Привіт.
Його обличчя розпливлось у збентеженій усмішці. В руках він тримав коробку для ланчу.
— Що ви тут робите?
Я змусив себе посміхнутись у відповідь. Піднявши пакета, я сказав:
— Був тут, неподалік, вирішив занести вам це.
— Що це? — він уже майже підійшов до мене.
— Дарунок на четверте липня.
З-за машини, біля якої він ішов, з’явився Бон, однак я не зводив очей з майора. Десь за метр від мене він сказав:
— А хіба на четверте липня дарують подарунки?
На його обличчі досі панувало збентеження. Коли я обома руками простягнув йому пакета, він трохи подався вперед і зазирнув усередину. Ззаду до нього, нечутно у своїх шкарпетках, підійшов Бон із пістолетом у руці.
— Та не треба було, — сказав майор.
Коли він сунув руки в пакет, Бон саме і мав вистрелити. Але замість того, щоб спустити курок, він сказав:
— Привіт, майоре.
Майор розвернувся, тримаючи в одній руці подарунок, у другій — свою коробку. Я трохи відступив убік і почув, як він почав щось говорити, побачивши Бона, а тоді Бон вистрелив. Стоянкою прокотилося відлуння пострілу, боляче ріжучи вуха. Череп майора тріснув від удару, коли він упав, і навіть якби куля не вбила його, це зробило б падіння. Він лежав на спині, і третє око від кулі в його чолі плакало кров’ю.
— Відійди, — просичав Бон, запхавши пістолета за ремінь.
Коли він опустився на коліна біля тіла й перекотив майора на бік, я нахилився до нього і забрав пакета з поцяткованим кров’ю жовтим обличчям. Розтулений рот майора застиг у формі його останнього слова. Бон витягнув гаманця з його задньої кишені, встав і штовхнув мене до нашої машини. Я глянув на годинника: тринадцять хвилин по восьмій.
Ми виїхали зі стоянки. Мене охопило заніміння, воно спустилося від мозку, від очниць до пальців на руках і ногах.
— Я думав, він не знатиме, що сталося.
— Я просто не зміг застрелити його в спину, — відповів Бон. — Не хвилюйся, він нічого не відчув.
Я не хвилювався про те, чи відчув що-небудь огрядний майор. Мене хвилювало те, чи відчув я що-небудь. Ми нічого більше не говорили, і перш ніж рушити до нашої квартири, я заїхав у провулок, де ми змінили номери. Тоді поїхали додому, і коли я зняв свої кеди, то побачив криваві бризки на їхніх білих носках. На кухні я витер кеди вологим паперовим рушником, а тоді набрав номер Генерала на телефоні, що висів біля холодильника. Дверцята холодильника прикрашали дві колони мого роздвоєного я. Генерал відповів після другого дзвінка.