— Ні…
— Я так і думав. То що скажете…
— Але у вас деталі неправильні.
— У мене неправильні деталі. Вайолет, послухай. Я досліджував вашу країну, мій друже. Я читав Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Ви читали Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Він передовий історик з вашого куточка світу. А вона отримала Пулітцерівську премію. Вона препарувала вашу психологію. Гадаю, щось я про ваш народ знаю.
Його агресивність схвилювала мене, і це хвилювання, до якого я не звик, схвилювало мене ще більше, і тільки цим можна пояснити мою подальшу поведінку.
— Ви навіть крики не так передали, — сказав я.
— Перепрошую.
Я чекав на продовження, аж поки не зрозумів, що він перебив мене запитанням.
— Гаразд, — відповів я, розпускаючи свою мотузку. — Якщо я правильно пам’ятаю, сторінки 26, 42, 58, 77, 91, 103 та 118, практично всюди в сценарії, де в когось з наших людей є репліка, він чи вона кричать. Слів нема, лише крики. Тож хоч їх варто записати правильно.
— Крики універсальні. Правда, Вайолет.
— Ваша правда, — сказала вона зі свого місця поряд зі мною.
— Крики не універсальні, — сказав я. — Якщо я візьму цей телефонний дріт, обкручу навколо вашої шиї й затягну, аж поки у вас не вилізуть очі й не почорніє язик, крик Вайолет буде сильно відрізнятися від крику, який ви намагатиметеся видати. То будуть зовсім різні види жаху, від жінки і від чоловіка. Чоловік знає, що він помирає. Жінка боїться, що вона скоро може померти. Становище, в якому вони перебувають, та їхні тіла зовсім по-різному відобразяться в тембрі їхнього голосу. Треба слухати дуже уважно, щоб зрозуміти, що біль — універсальний і водночас украй приватний. Ми не можемо сказати, чи наш біль схожий на чийсь ще, поки не поговоримо про нього. Коли ми це робимо, то говоримо і думаємо так, як це зумовлює культура та особистість. Наприклад, у цій країні людина, яка втікає, аби врятувати своє життя, думатиме, що треба покликати поліцію. Це доволі розсудливий спосіб впоратися із загрозою болю. Але у моїй країні ніхто не кликатиме поліцію, бо саме поліція часто і робить боляче. Правда, Вайолет?
Вайолет німо кивнула.
— Дозвольте показати це у вашому сценарії. У вас усі наші кричать так: «А-А-А-А-А-Й-Й-Й-Й!» Наприклад, коли СЕЛЯНИН № 3 падає у в’єтконгівську пастку з загостреним колом, він кричить саме так. Чи коли ДІВЧИНКА жертвує життям, аби попередити «зелених беретів», що до селища пробралися в’єтконгівці, так вона і кричить, перш ніж їй переріжуть горло. Однак я чув, як мої земляки кричать від болю, і запевняю вас, що це звучить не так. Хочете почути, як вони кричать?
Автор ковтнув слину, його адамове яблуко смикнулося.
— Гаразд.
Я встав, нахилився вперед і обперся об стіл, щоб дивитися йому в очі. Але я не бачив його. Я бачив обличчя худого монтаньяра, старшини народу бру, який жив у справжньому селищі поблизу місця, де розгорталися події майбутнього фільму. Ходили чутки, що він був зв’язковим В’єтконгу. Я був лейтенантом на своєму першому завданні й не міг придумати, як урятувати цього чоловіка від свого капітана, а той закрутив іржавий дріт на його шиї, зробивши це намисто достатньо тісним для того, щоб кожного разу, як старшина ковтав, його адамове яблуко лоскотав цей дріт. Однак кричав старий не від того. То був лише аперитив. Хоча я в душí кричав за нього, коли дивився на це.
— Ось як це звучить, — сказав я, потягнувся через стіл по авторучку «Монблан» і написав через всю обкладинку сценарію великими чорними літерами: «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Тоді надів на ручку ковпачок, поклав її назад на шкіряну підставку і сказав: — Ось так ми, у моїй країні, кричимо.
Коли я спустився на тридцять кварталів униз від будинку Автора, до голлівудських рівнин і дому Генерала, то розповів про своє перше зіткнення з кіноіндустрією Генералові та Мадам, і обоє були розлючені за мене. Зустріч з Автором і Вайолет тривала трохи довше і, переважно, спокійніше. Я вказав на те, що брак реплік в’єтнамців у фільмі, дія якого відбувається у В’єтнамі, може бути розтлумачений як культурна нечутливість.
— Справді, — перебила мене Вайолет. — Але все зводиться до того, хто платить за квитки та ходить у кіно. Чесно, в’єтнамські глядачі цього фільму не дивитимуться, правда ж?
Я стримав своє обурення.
— Якщо і так, — відповів я, — вам не здається, що було б трохи вірогідніше, трохи реалістичніше, трохи автентичніше для фільму, дія якого відбувається у певній країні, якби люди в цій країні хоч щось казали б, замість того, як пишеться у вашому сценарії тепер: «Селяни говорять своєю мовою»? Ви не думаєте, що доволі гідно було б дати їм насправді щось сказати, замість просто визнати, що з їхніх ротів лунають якісь звуки? Хіба не можна дати їм репліки хоча б зі страшним акцентом — розумієте, про що я, про китайську англійську, — щоб прикинутися, що вони говорять азійською мовою, яку американська публіка дивним чином розуміє? І чи не здається вам, що було б цікавіше, якби у вашого «зеленого берета» була кохана? Чи ці чоловіки люблять лише один одного і заради один одного помирають? Натяку на жінку між ними немає.