То були невинні, яким завдали шкоди, — як і я колись був невинним дитям, якому завдали шкоди. І не чужинці, а моя власна родина, мої тітки, що не хотіли, щоб я грався з кузенами на родинних зборах, і виганяли мене з кухні, коли там були смаколики. Мої кревні тітки асоціювались у мене з тими шрамами, що їх я від них дістав на Новий рік, свято, яке інші діти згадують з таким теплом. Який перший Новий рік я пам’ятаю? Певно, той, коли мені було п’ять чи шість років. Я метушився разом з іншими дітлахами, нервово й урочисто, чекаючи, коли настане моя черга підходити до кожного з дорослих і виголошувати свою невеличку промову, бажаючи йому чи їй щастя та здоров’я. Однак, хоч я не забув ані слова і не затинався, на відміну від моїх кузенів, та й до того ж просто випромінював щирість і чарівність, Друга Тітка обділила мене червоним конвертиком. За мною спостерігало все генеалогічне дерево з материнського боку: на його покручених вітах були батьки моєї матері, її дев’ятеро братів і сестер, три десятки моїх кузенів.
— У мене не вистачить, — мовила ця відьма, височіючи наді мною. — Одного конверта бракує.
Я стояв, немов паралізований, досі шанобливо склавши руки на грудях, чекаючи на появу чарівного конверта або хоча б вибачення, але нічого не було, аж поки, здається, через кілька хвилин мати не поклала мені руку на плече і не сказала:
— Подякуй тітоньці за те, що вона у доброті своїй дала тобі науку.
Тільки згодом, уже вдома, сидячи на нашому з нею дерев’яному ліжку, мама розплакалася. Не важливо, що інші тітки й дядьки таки дали мені по червоному конверту, хоча, порівнявши вміст своїх із кузеновими, я зрозумів, що моїх щасливих грошей було вдвічі менше за їхні.
— Це тому, що ти покруч, — сказав один із тямущих кузенів. — Ти байстрюк.
Коли я спитав у мами, що таке байстрюк, її обличчя запалало.
— Якби я тільки могла, — сказала вона, — я придушила б його голими руками.
Ніколи в моєму житті не було дня, коли б я стільки дізнався про себе, про цей світ та його жителів. Треба бути вдячним за науку, байдуже, як саме її дістаєш. І я був своєрідно вдячний тітці та кузенові, чию науку я пам’ятаю значно краще за численні шляхетніші речі, які проходив у школі.
— О, вони ще побачать! — ридала мати, обіймаючи мене з такою силою, що я ледве міг дихати, і притискала мене обличчям до м’яких грудей. Одну, плюшеву, я стискав у руці. Крізь тоненьку бавовну вона випромінювала гарячий, густий мускус молодого жіночого тіла після вологого дня, проведеного переважно на ногах чи навприсядки за куховарством та прислужуванням. — Вони ще побачать! Ти працюватимеш важче за всіх них, ти вчитимешся більше за всіх них, ти знатимеш більше за всіх них, ти будеш кращий за всіх них. Пообіцяй це своїй матері!
І я пообіцяв.
Цю історію я розповідав лише двом людям, Манові та Бонові, оминувши тільки частину про материні груди. То було в ліцеї, в один з інтимних моментів нашої ранньої юності. Коли Бон це почув, ми ловили рибу в річці, й він з люті жбурнув вудку на землю.
— Якщо я колись зустріну цього кузена, — сказав він, — я лупцюватиму його, доки з його голови половина крові не витече.
Ман був стриманіший. Навіть у тому віці він був спокійний, розсудливий і не по літах знався на діалектичному матеріалізмі. Після занять він пригостив мене соком цукрової тростини, ми сиділи на узбіччі з пластиковими пакетиками і потягували його крізь соломинки.
— Червоний конверт, — промовив він, — то символ усього неправильного. То колір крові, й вони виділили тебе через твою кров. То колір долі й везіння — примітивне вірування. Ми досягаємо чи не досягаємо успіху не через долю чи удачу. Ми досягаємо успіху, коли розуміємо, як працює світ і що ми маємо робити. Ми не досягаємо успіху, коли інші розуміють це краще за нас. Вони користаються з речей, як твої кузени, і не ставлять їх під сумнів. Поки щось працює їм на користь, вони це підтримують. Однак ти бачиш брехню, яку все це приховує, бо не береш у цьому участі. Ти бачиш інший відтінок червоного. Червоний — це не везіння. Червоний — це не доля. Червоний — це революція.