Я несподівано теж побачив червоний колір таким, і в тому мерехтливому видінні світ почав складатись докупи, я почав розуміти, як в одному кольорі може бути стільки значень. Цей відтінок такий потужний, що використовувати його варто вкрай обережно. Якщо бачиш щось, написане червоним, — знай, попереду зміни й неспокій.
Листи до тітки я писав не таким неспокійним кольором, навіть коли шифр, яким кодував свої таємні послання, мене бентежив. Ось показовий уривок з високо оціненого «Азійського комунізму та східного способу знищення» Річарда Гедда:
«В’єтнамський селянин не буде проти використання повітряних сил, бо він аполітичний і цікавиться лише тим, щоб прогодувати себе і свою родину. Звісно, бомбування його селища його засмутить, однак це невелика ціна, тому що повітряні сили переконають його: якщо він обрав комунізм, неспроможний його захистити, то він стоїть не на тому боці». (с. 126)
Ось із такими словами я звітував про своє рішення пристати на пропозицію Автора, роботу, яку я охарактеризував як підривання ворожої пропаганди. Я також закодував імена офіцерів провідної ланки Генерала. Про всяк випадок, якщо мій лист читатиме ще хтось, крім тітки Мана, про життя в Лос-Анджелесі я писав доволі радісно. Невідомі цензори могли читати листування біженців, шукаючи пригнічених і розлючених, тих, хто не міг чи не хотів жити Американською Мрією. Тож я був обачний і старанно створював образ ще одного іммігранта, радого жити в краю, де пошуки щастя гарантовані йому в письмовому вигляді. Якщо подумати, це не так уже й прекрасно. Гарантія щастя — це чудово, а гарантія того, що тобі дозволять шукати свого щастя? Це хіба що можливість купити лотерейний квиток. Хтось неодмінно виграє мільйони, але мільйони інших неодмінно за це заплатять.
Саме заради щастя, писав я тітці, я допомагав Генералові наблизити наступний етап його плану — створення неприбуткової доброчинної організації, що може приймати неоподатковані пожертви, «Благодійного братства колишніх солдатів армії Республіки В’єтнам». В одній реальності Братство служило потребам тисяч ветеранів, нині чоловіків без армії, без країни і без індивідуальності, коротше кажучи, існувало, щоб збільшити їхню скромну частку щастя. В іншій реальності Братство було фронтом, який дозволяв Генералові отримувати гроші на Рух від тих, хто хотів його підтримувати, — передусім не від в’єтнамської спільноти. Її члени-біженці були стриножені своєю роллю в Американській Мрії: бути такими нещасними, щоб інші американці на їхньому тлі відчували вдячність за своє щастя. Замість цих біженців, збанкрутілих і розбитих, головними спонсорами мали бути великодушні люди й доброчинні фонди, зацікавлені в підтримці старого друга Америки. Конгресмен говорив нам з Генералом про свій доброчинний фонд під час зустрічі в його окружному офісі, де ми презентували йому свою ідею створення Братства й спитали, чи зможе Конгрес якось допомогти нашій організації. Окружний офіс Конгресмена містився у скромному приміщенні торговельного центру на Гантінгтон-біч, у двоповерховій будові з численними магазинами біля великого перехрестя. Торговельний центр, змочений у штукатурку кольору кави з молоком, межував з прикладом унікального внеску Америки у світову архітектуру — стоянкою. Хтось може скаржитися на брутальність соціалістичної архітектури, та чи ж м’якість капіталістичної краща за неї? Можна їхати вздовж бульвару багато миль і не бачити нічого, крім стоянок та заростів торговельних центрів, готових задовольнити будь-яку потребу: від зоотоварів до розливу води, з етнічними ресторанами та всіма видами дрібного й сімейного бізнесу, кожен з яких міг би рекламувати пошуки щастя. Конгресмен обрав такий торговельний центр для свого штабу на знак своєї скромності й близькості до народу. На вікнах були наклеєні плакати його виборчої кампанії, де КОНГРЕСМЕН написано червоним, а його ім’я — синім, так само як і слоган кампанії — ЗАВЖДИ ВІРНИЙ.
Одну стіну офісу Конгресмена прикрашав американський прапор. На іншій висіли його фотографії з різноманітними світочами Республіканської партії, вбраними у смокінги: Роналдом Рейганом, Джералдом Фордом, Річардом Ніксоном, Джоном Вейном, Бобом Гоупом і навіть Річардом Геддом, якого я одразу впізнав за авторським фото на книжці. Конгресмен запропонував нам сигарети, і певний час ми пригощалися ними, пом’якшуючи побічні ефекти паління одночасним уживанням доброго настрою та здорової атмосфери жартів про дружин, дітей та улюблені спортивні команди. Певний час ми обговорювали мою майбутню пригоду на Філіппінах, схвалену і Генералом, і Мадам.