— Як там було у Маркса? — сказав Генерал, задумливо погладжуючи підборіддя і готуючись процитувати мої нотатки з Маркса. — О, так. «Вони не можуть представляти себе, тож мають бути представлені». Чи ж у нас тут не те саме? Маркс говорить про селян, але так само це можна сказати і про нас. Ми не можемо представляти себе. Голлівуд представляє нас. Тож мусимо зробити все можливе для того, щоб він представив нас добре.
— Бачу, до чого це ви, — сказав Конгресмен, усміхаючись. Він потер свою сигарету, обперся ліктями на стіл і мовив: — То що може для вас зробити цей представник?
Коли Генерал пояснив ідею Братства та його функцій, Конгресмен сказав:
— Чудова ідея, але Конгрес її не зрозуміє. Ніхто тепер не хоче говорити про вашу державу.
— Це зрозуміло, Конгресмене, — відповів Генерал. — Нам не потрібна офіційна підтримка американського народу, і ми розуміємо, чому Конгрес ліпше не чіпати.
— Але неофіційна підтримка — то зовсім інше, — сказав я.
— Продовжуйте.
— Навіть якщо Конгрес не даватиме нам грошей, ніхто не завадить людям чи організаціям з розвиненим почуттям громадського обов’язку, як-от благодійним фондам, допомогти нашим травмованим і нужденним ветеранам. Вони захищали свободу і стояли пліч-о-пліч з американськими солдатами, іноді платячи за це кров’ю, іноді — кінцівками.
— Ви говорили з Клодом.
— Справді, Клод дав мені кілька ідей. У наші сайгонські дні він згадував, що для ЦРУ було звично фінансувати різноманітні види діяльності. Не прямо, бо ж це могло бути нелегально, чи принаймні сумнівно, а через підставні організації, підконтрольні агентам і прибічникам, часто — поважним людям з різних сфер діяльності.
— Щасливці, які отримували ці гроші, часто самі були підставними організаціями.
— Саме так, з усіма цими організаціями, що займаються допомогою бідним, чи годують голодних, чи поширюють демократію, чи підтримують зневажених жінок, чи навчають мистців, іноді важко сказати, хто що робить і для кого.
— Давайте я побуду адвокатом диявола. Є чимало хороших речей, на які, наприклад, я можу пожертвувати гроші. Але будемо чесні, я можу, наприклад, мати на це обмежену суму. До гри неодмінно вступить егоїзм.
— Егоїзм — це добре. Цей інстинкт береже нам життя. До того ж він дуже патріотичний.
— Саме так. Тож: що я матиму з цієї вашої організації?
Я поглянув на Генерала. Одне з двох магічних слів уже було в нього на вустах. Якби в нас було те, що позначали ці слова, ми б злетіли до першого рангу американських громадян і мали доступ до всіх сяйливих скарбів американського суспільства. На жаль, ми могли спробувати заволодіти лише одним. Словом на позначення того, чого ми не мали, було «гроші», яких Генералові могло вистачати на власне життя, але точно не на контрреволюцію. Другим словом було «голоси», так що разом «гроші й голоси» виконували роль «сезам, відчини» для глибоких печер американської політичної системи. Однак, навіть коли половина цього магічного заклинання злетіла з моїх вуст новачка у справах Алі-Баби, брови Конгресмена ледь помітно смикнулися.
— Вважайте нашу спільноту інвестицією, Конгресмене. Довгостроковою інвестицією. Думайте про нас, як про маленьке дитя в колисці, яке ще не прокинулося і не виросло. Так, це дитя голосувати не може. Це дитя не громадянин. Але одного дня воно стане громадянином. Одного дня діти цієї дитини народяться громадянами і матимуть за когось голосувати. Цим кимось цілком можете бути ви.
— Як ви бачили, коли я був на весіллі, Генерале, я і так ціную вашу спільноту.
— На словах, — сказав я. — З усією повагою до вас. Конгресмене, слова нічого не коштують. На відміну від грошей. Чи ж це не смішно, в суспільстві, яке цінить волю понад усе, те, що можна дістати вільно, не цінується? Прошу, дозвольте висловитися коротко. Наша спільнота цінує ваші слова, однак у процесі перетворення на американців ми вивчили вираз «гроші говорять». І якщо голосування — наш найкращий спосіб взяти участь в американській політиці, ми маємо голосувати за тих, від кого йдуть гроші. Сподіваємося, це будете ви, але, звісно ж, уся краса американської політики в тому, що в нас є вибір, чи не так?