Вона і не звинувачувала, тож ми подружилися.
Такими були головні дійові особи фільму, яких я описав у листі до тітки, доклавши полароїдні знімки себе з командою, навіть з невдоволеним Автором. Також лист містив світлини табору для біженців з його жителями та газетні вирізки, що їх Генерал передав мені перед від’їздом. «Утоплення! Грабежі! Зґвалтування! Канібалізм?» — такі були заголовки. Генерал прочитав їх мені з жахом і тріумфом. У замітках йшлося про те, що розповідали біженці, — лише кожен другий човен долав небезпечний шлях від пляжів і заток нашої батьківщини до найближчих, приблизно дружніх берегів Гонконгу, Індонезії, Малайзії та Філіппін, усі інші тонули через шторми та піратів.
— Ось воно, — сказав Генерал, трусонувши газетою перед моїм носом. — Ось свідчення того, що покидьки-комуністи зачищають країну!
У видимому листі до Манової тітки я написав про те, як сумно читати такі речі. Невидимим чорнилом питав: «Це справді відбувається? Чи пропаганда?» Щодо вас, Коменданте, як гадаєте, яка мрія змусила цих біженців втікати, вийти у море в маленьких ненадійних човнах, що вжахнули б Христофора Колумба? Якщо наша революція служила людям, чому ж частина цих людей вирішила втекти? На той час у мене не було відповіді на це питання. Лише тепер я починаю розуміти.
До Різдва все на майданчику йшло добре, а тоді стало значно прохолодніше, хоча, якщо вірити американцям, досі було схоже на постійний теплий душ. Більшість знятих до грудня сцен мали небойовий характер: сержант Белламі приїздить до В’єтнаму і одразу ж ковбой на мотоциклі вириває в нього з рук камеру — цю сцену зняли в сусідньому містечку, облаштувавши площу так, щоб вона була схожа на центр Сайгона, повний таксі «рено», білбордів з в’єтнамськими написами та галасливих вуличних торговців; капітана Шеймуса викликають до штабу в тому ж містечку, генерал морально шмагає його за те, що він доніс на продажного полковника армії В’єтнамської Республіки, тоді карає, відправивши до селища; буколічні сцени сільського життя, де селяни саджають рис на плантаціях, поки працьовиті «зелені берети» стежать за спорудженням укріплень селища; розчарований «зелений берет» видряпує на шоломі «Я вірю в Бога, але Бог вірить у напалм»; капітан Шеймус виголошує мотиваційну промову перед ополченням селища з їхніми іржавими рушницями та сандаліями на ногах; сержант Белламі тренує те ж ополчення — стрільба, повзання під колючим дротом, підготування нічних засад у формі літери L; перші сутички між невидимим Кінг-Конгом та захисниками селища — переважно у вигляді того, як ополчення гатить у темряву зі свого єдиного міномета.
Мої кінематографічні дні поглинали такі обов’язки: пояснення масовці, де костюмний відділ і коли їм човгати на свої місця для наступних сцен, забезпечення їхніх харчових потреб і щотижневої платні — долар на день, пильнування за тим, щоб ролі, для яких вони були потрібні, були заповнені. Більшість ролей потрапляли в категорію цивільних (тобто Ймовірно-Невинних-Але-Можливо- В’єтконгівців-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Невинність-Або-За-Те-Що-Вони-В’єтконгівці). Більшість людей у масовці були знайомі з цією роллю, тож я не мусив надихати їх до того особливого психологічного стану, коли тебе можуть підірвати, розчленити чи просто застрелити. Іншою численною категорією були солдати армії Республіки В’єтнам (тобто Борці-За-Свободу). Всі чоловіки масовки хотіли їх грати, хоча, з погляду американських солдатів, то була категорія Ймовірно-Друзів-Але-Можливо-Ворогів-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Те-Що-Вони-Друзі-Або-За-Те-Що-Вони-Вороги. У масовці було чимало ветеранів республіканської армії, тож проблем із цими ролями я не мав. Найпроблемніші були ролі партизанів Національного визвольного фронту, яких зневажливо кликали в’єтконгівцями (тобто Ймовірно-Волелюбних-Націоналістів-Але-Можливо-Ненависних-Червоних-Комуністів- Але-Чи-Не-Байдуже-Все-Одно-Їх-Вб’ємо). Ніхто не хотів бути в’єтконгівцем (тобто Борцем-За-Свободу), навіть якщо це полягало лише в акторській грі. Борці за свободу серед біженців зневажали інших борців за свободу з пристрастю, яка викликала якщо не подив, то занепокоєння.
Як завжди, проблему розв’язували гроші. Внаслідок наведення серйозних аргументів з мого боку, Вайолет погодилася подвоїти гонорар тим, хто гратиме в’єтконгівців, — стимул, який дозволив цим борцям за свободу забути, що удавання інших борців за свободу колись здавалося таким огидним. Частково ця огидність полягала в тому, що комусь із них довелося б катувати Біня та ґвалтувати Май. Мої стосунки з Автором почали розвиватися навколо питання зґвалтування Май, хоча його і так уже дратувало те, що я виступав від імені масовки в питаннях їхнього заробітку. Не зважаючи ні на що, я сів за його стіл в обідній час напередодні фільмування сцени зґвалтування і спитав, чи воно насправді необхідне.