— Води. Води, — сказав Джеймс Юн. — Можна мені води, будь ласка?
Я приніс йому води. Попри катування водою, вона, насправді, лише змочувала його ганчірку, за його словами, душачи його. Руки актора досі були зв’язані, тож я повільно вливав воду йому до горла.
— Дякую, — пробелькотів він, так само як полонений буде вдячний своєму катові за краплину води, шматок їжі чи хвилину сну, яку кат йому виділить.
Я, як ніколи, був радий почути голос Автора, що гукав:
— Гаразд, давайте знімати, щоб Джиммі повернувся до басейна!
Перед останнім дублем, через дві години, Джеймс Юн був тонкосльозий від болю, його лице омивав піт, слиз, блювота та сльози. Я вже бачив таке раніше — з агенткою комуністів. Але то була реальність, така близька, що я мав припинити думати про її обличчя. Я зосередився на вигаданому стані повної деградації, що потрібна була Авторові в наступній сцені, для якої теж знадобилося кілька дублів. У цій сцені, останній у фільмі для Джеймса Юна, в’єтконгівці, розчаровані тим, що вони не можуть розколоти жертву і змусити його зізнатись у злочинах, вирішують вибити йому мізки лопатою. Однак виснажена катуванням жертви четвірка вирішує зробити перерву й палить «Мальборо» Піта Еттакса. На їхнє нещастя, вони недооцінили волю Біня, який, як і багато інших його південних братів, борців за свободу чи інших борців за свободу, був спокійний, наче каліфорнійський серфер, у всьому, крім того що стосувалося незалежності від тиранії. Коли його лишають самого з рушником на голові, він відкушує собі язика і захлинається струменем власної штучної крові, ринкового продукту по тридцять п’ять доларів за галон, якого на фарбування Джеймса Юна та землі знадобилося близько двох галонів. Для мізків Біня Гаррі створив власну, домашню мозкову речовину за таємним рецептом з вівсянки, змішаної з агаром. Цю сіру, грудкувату, загуслу мішанину він з любов’ю розклав на землі навколо голови Джеймса Юна. Оператор підійшов особливо близько, щоб увічнити вираз очей Біня, який я не бачив зі свого місця, однак припускаю, що то була властива святим суміш екстатичного болю чи болісного екстазу. Попри всі призначені йому тортури, він так і не сказав ані слова, принаймні розбірливо.
Розділ 11
Що довше я працював над Фільмом, то більше переконувався, що я не просто технічний консультант творчого проекту, а диверсант у пропагандистській роботі. Такий, як Автор, заперечував би це, розглядаючи Фільм як чисте Мистецтво, однак хто тут кого дурить? Фільми — американський спосіб вогневої обробки решти світу, і Голлівуд невтомно атакує ментальну оборону публіки видовищами, блокбастерами і — так, навіть касовими бомбами. Важливо не те, які історії публіка дивиться. Сенс був у тому, що вони дивляться і люблять американські історії, аж до того дня, коли їх самих почнуть бомбувати ті ж літаки, які вони бачили в американських фільмах.
Не дивно, що Ман вбачав у Голлівуді передусім пусковий механізм міжконтинентальної балістичної ракети американізації. Я написав йому стурбованого листа про значення своєї роботи над Фільмом, і він відповів чи не найдетальнішими своїми повідомленнями. Спочатку йшлося про мою занепокоєність долею біженців: «Ситуація тут перебільшується там. Пам’ятай про принципи нашої партії. Вороги партії мають бути винищені». Друге повідомлення стосувалося мого страху, що я стаю колабораціоністом для Автора: «Згадай Мао в Янані». То було все, але навіть цих слів вистачило, щоб позбутися чорної ворони сумніву, що влаштувалася на моєму плечі. Коли востаннє американський президент вважав за потрібне виголосити промову про важливість мистецтва й літератури? Не можу пригадати. А от Мао в Янані сказав, що мистецтво й література необхідні для революції. І попередив, що так само мистецтво й література можуть бути засобами домінування. Мистецтво не можна відокремити від політики, а політиці мистецтво потрібне, щоб дістатися до людей там, де вони живуть, розважаючи їх. Спонукаючи мене згадати Мао, Ман говорив мені, що моя місія з цим Фільмом була важлива. Можливо, Фільм сам по собі такого значення не мав, однак те, що він представляв — феномен американського кіно, — мало. Публіка могла полюбити Фільм чи зненавидіти його, чи сприйняти як просто історію, однак емоції тут ні до чого. Важливо те, що публіка, заплативши за квиток, воліла впустити американські ідеї та цінності до вразливих тканин мозку та поглинального ґрунту серця.