— Цією сценою, — виголосив Автор на зборах команди за тиждень до того, — ми покажемо, що це фільмування дорівнює участі у війні. Коли ваші онуки спитають, що ви робили під час війни, ви їм скажете — я знімав це кіно. Я створював велике мистецтво. Звідки ви знаєте, що це велике мистецтво? Велике мистецтво іноді таке ж справжнє, як сама реальність, а іноді — ще справжніше. Ще довго після того, як про цю війну забудуть, коли її існування стане абзацом у підручнику, який учні навіть не читатимуть, і коли помруть усі, хто її пережив, їхні тіла перетворяться на порох, спогади на атоми, а емоції більше не існуватимуть, цей витвір мистецтва сяятиме так яскраво, що він буде не просто про війну — він сам буде війною.
Ось у чому абсурд. Не те, щоб у словах Автора не було правди, бо ж абсурд часто коріниться саме у правді. Так, мистецтво зрештою переживає війну, його артефакти височіють ще довго після того, як щоденні ритми природи перемелють тіла мільйонів вояків на порох, однак я не сумніваюся, що в самозакоханій уяві Автора малося на увазі те, що його витвір мистецтва нині важливіший за три, чотири, шість мільйонів загиблих, які становлять справжній зміст війни. «Вони не можуть представляти себе, тож мають бути представлені». Маркс говорив про пригнічений клас, недостатньо свідомий політично для того, щоб бачити себе класом, однак чи можна точніше сказати про мертвих, та й про масовку теж? Їхня доля була така порожня, що вони щовечора пропивали отриманий за день долар, у чому я радо до них приєднувався, відчуваючи, що якась частинка мене теж помирає з ними. Бо ж мене охоплювало почуття ницості мого досягнення — я марив, думаючи, що можу змінити те, як ми представлені. Я змінював сценарій тут і там, спонукав до створення нових ролей з текстом, але для чого? Я не зруйнував чудовисько, не змусив його змінити курс, я лише зробив його дорогу легшою, як технічний консультант з питань автентичності, привид, що переслідує погані фільми, які мали б бути хороші. Моїм завданням було забезпечити, щоб люди, скупчені на тлі фільму, були справжні в’єтнамці, говорили справжні в’єтнамські речі й були вбрані у справжній в’єтнамський одяг, перш ніж померти. Діалекти та оздоблення вбрання мали бути справжні, однак найважливіше у фільмі, емоції та ідеї, могло бути підробне. Я був не значніший за шевця, що забезпечував правильні шви в убранні, розробленому, виготовленому та спожитому багатими білими людьми світу. Вони володіли засобами виробництва, а отже, і засобами представлення, і найкраще, на що ми могли сподіватися, було дістати слово десь скраю, перш ніж анонімно померти.
Фільм був лише сиквел нашої війни і приквел до наступної, яку Америці судилося вести. Вбивство масовки було лише відтворенням того, що сталося з нашим корінним населенням чи репетицією наступного подібного епізоду, а сам Фільм — місцевим знеболювальним для американського мозку, щоб підготувати його до невеликих подразнень до чи після таких дій. Зрештою, технології для стирання місцевих з лиця землі походили з військово-промислового комплексу, частиною якого був Голлівуд, і він старанно виконував свою роль у штучному стиранні місцевих з лиця землі. Я нарешті усвідомив це того дня, коли мали знімати останні сцени і коли Автор останньої миті вирішив поімпровізувати з чималою кількістю залишків бензину й вибухівки. За день до того, без мого відома, відділ спецефектів отримав від Автора інструкції: підготувати цвинтар до знищення. В оригіналі сценарію кладовище лишалося стояти, коли Кінг-Конг напав на селище, однак тепер Автор хотів зняти ще одну сцену, що ілюструвала б справжнє безумство з обох боків. У ній загін партизанів-самогубців укривався серед могил, а Шеймус викликав фосфорний удар по священному царству пращурів жителів селища, винищуючи і живих, і мертвих 155-міліметровими набоями. Я дізнався про нову сцену того ж ранку, коли її мали знімати, — спочатку на цей день був призначений повітряний наліт.