— Нє, — сказав Гаррі. — Хлопці зі спецефектів вчора вночі закінчили з кладовищем.
— Мені кладовище подобається, це найкраща з твоїх робіт.
— Маєш півгодини на фото, поки не прийшов час бум-бум.
То був лише фальшивий цвинтар з фальшивою могилою моєї матері, однак викорінення цього творіння в усій його вибагливості та грайливості несподівано вразило мене. Я мусив віддати останню шану своїй матері та цвинтареві, але в цих почуттях я був сам. На кладовищі нікого не було, команда досі снідала. Тепер серед могил бігли неглибокі траншеї, блискучі від бензину, а до могильних каменів були прив’язані палички динаміту та фосфорної вибухівки. Димові шашки ховалися від камер на землі за каменями та у високій, по коліно, траві, що лоскотала мої голі щиколотки та литки. З камерою на шиї я проходив повз імена, які Гаррі наніс на надгробки, переписавши з телефонного довідника Лос-Анджелеса, — вони належали людям, які, ймовірно, були ще живі. Серед цих імен живих на невеликій площі мерців ім’я моєї матері єдине справді їй належало. Біля її надгробка я став на коліна попрощатися. Погода в останні сім місяців осквернила його, майже розмивши обличчя на фотографії, тоді як червона фарба, якою я написав її ім’я вицвіла до відтінку засохлої крові на тротуарі. Меланхолія взяла мене за руку своєю сухою рукою, як завжди робила, коли я думав про матір — таке коротке життя, так мало шансів, такі великі жертви, а тепер вона мала перебути останнє приниження заради розваги.
— Мамо, — мовив я, опустивши чоло на камінь. — Мамо, я так за тобою скучив.
Я почув безтілесне пирхання огрядного майора. Це мені лише здалося, чи мирні звуки природи і справді вщухли? У цій надприродній тиші зустрічі з матір’ю я думав, що зможу з’єднатися з її душею, однак щойно мати дістала змогу прошепотіти мені щось, як страшний гуркіт оглушив мене. Водночас сильний ляпас зірвав мене з колін і жбурнув через спалах світла, наче роздвоїв так, що один я летів, а другий — спостерігав за цим. Згодом скажуть, що то був нещасний випадок і несправний детонатор викликав перший вибух, хоча вже тоді я вирішив, що все це зовсім не випадково. Лише одна людина могла нести відповідальність за те, що сталося на майданчику, людина, що вкрай ретельно планувала кожну деталь тижневого меню, — Автор. Однак на момент вибуху спокійна частина мене повірила, що це Сам Господь вдарив мою богохульну душу. Цими спокійними очима я дивився, як моя істерична частина верещала, розчепіривши руки та вимахуючи ними, наче нелетюча птаха. Перед нею спалахнуло світло, її омила хвиля жару, такого сильного, що ми обидва перестали хоча б щось відчувати. Величезний пітон безпорадності огорнув нас своїм гладеньким тілом, стиснув нас назад в одне з такою силою, що я ледь не знепритомнів, коли моя спина вдарилася об землю. М’ясо мого тіла тепер було підсолене, обсмалене й відбите, світ навколо мене палав і смердів бензиновим потом кудлатих звірів чорного диму, які повзли вперед, підкрадалися до мене, щомиті змінюючи обличчя. Ще один потужний удар розірвав тишу, що заткнула мені вуха, коли я перекотився на ноги. Метеорити ґрунту та каміння свистіли навколо, тож я накрив голову рукою й затулив сорочкою рот та ніс. Через вогонь та дим вела вузька стежка, мої очі засліплювали сльози, їх виїдала кіптява, і я біг, знову рятуючи своє життя. Хвиля від чергового вибуху вдарила в спину, над головою пролетів цілий надгробок, стежкою перекотилася димова шашка, й сіра хмара засліпила мене. Я шукав дорогу, уникаючи жару, кашляв й задихався, аж поки не викотився на чисте повітря. Досі сліпий, я біг далі, вимахуючи руками, хапаючи повітря, відчуваючи те, що боягуз завжди хоче відчути і ніколи не хоче, — те, що він вижив. Це відчуття можливе лише після гри в російську рулетку з гравцем, що ніколи не програє, — зі Смертю. Я тільки хотів подякувати Богові, в якого не вірив, бо зрештою — так, я був боягуз, як мене оглушили сурми. У цій тиші земля зникла, сили тяжіння не стало, і мене піднесло вгору, а за мною палали рештки цвинтаря, зникаючи, поки я падав на спину, і світ проносився повз мене розмитим маревом, яке перетворилося на німу темряву.
Те марево… те марево було всім моїм життям, яке пронеслося в мене перед очима, тільки це відбулося так швидко, що я мало що побачив. Я бачив себе самого, але дивно, що моє життя прокручувалося навпаки, як у тих сценах фільмів, де хтось випадає з вікна будинку на тротуар, а тоді раптово підскакує в повітря і влітає назад у вікно. Тож я божевільно нісся назад на тлі імпресіоністичних плям кольору і поступово зменшувався, ставав підлітком, тоді хлопчаком, тоді нарешті дитиною, доки, неминуче, не починав кричати, повз, оголений, у той портал, який є у матері кожного чоловіка, в чорну діру, в якій зникає все світло. Коли все зникло, мені подумалося, що світло в кінці тунелю, яке бачать ті, хто помер і повернувся до життя, то не небеса. Хіба ж не ймовірніше те, що вони бачили не те, що чекало їх попереду, а те, що вже було позаду? Ця універсальна пам’ять про перший тунель, який ми всі проходили, про світло в його кінці, що пронизує нашу зародкову темряву, турбує наші заплющені повіки, переконує нас стрибнути, що неодмінно приведе до зустрічі зі смертю. Я розтулив рота для крику, а тоді розплющив очі…