— Подейкують, що вчорашня катастрофа сталася не випадково, — сказав він. — Це неабиякий збіг, так? Ви лаєтеся з режисером (так, про це всі чули), а тоді саме ви підриваєтеся, не хтось інший. Доказів я не маю. Це просто неабиякий збіг.
Я мовчав, поки мені наливали ще. Тоді глянув на коротуна.
— А ти що думаєш?
— Від американців усього можна чекати. Вони не побоялися зняти нашого президента, так? То чого ви думаєте, що вони не напастували б вас?
Я розсміявся, хоча песик моєї душі нашорошено встав у стійку, звернувши носа та вуха за вітром.
— Та ви просто параноїки, — сказав я.
— Кожен параноїк принаймні раз у житті правий, — відповів високий сержант. — Коли помирає.
— Можете не вірити, — сказав коротун. — Та ми прийшли сюди не лише про це говорити. Ми хотіли подякувати вам, капітане, за вашу роботу на фільмуванні. Ви добряче попрацювали — піклувалися про нас, вибивали нам кращу платню, відстоювали перед режисером.
— Тож питимемо віскі цього покидька на вашу честь, капітане, — сказав високий сержант.
Мої очі наповнилися сльозами, поки вони піднімали склянки за мене — в’єтнамця, що попри все був такий самий, як вони. Мене здивувала власна потреба у схваленні й залученні, та я, певно, пом’якшав через здобуті травми. Ман попереджав мене, що за ту підпільну роботу, яку ми робимо, не дають медалей чи підвищень, на нашу честь не влаштовують парадів. Я погодився на ці умови, і тепер схвалення цих біженців було для мене неочікуване. Коли вони пішли, я втішався згадкою про їхні слова, так само як «Джонні Вокером» просто з пляшки, забувши про склянку. Однак пляшка спорожніла тієї ж ночі, й мені зрештою не лишилося нічого, крім себе самого і моїх думок — підступних таксистів, які відвезли мене туди, де мені не хотілося бути. Тепер, коли в кімнаті було темно, я міг бачити лише іншу білу кімнату, в якій я був, у Національному центрі допитів у Сайгоні, на своєму першому завданні під наглядом Клода. Там я не був пацієнтом. Пацієнт, якого правильніше було б назвати полоненим, мав обличчя, яке я дуже добре пам’ятаю, — я спостерігав за ним через камери, вбудовані по кутах кімнати. Вона вся була пофарбована у білий колір, зокрема ліжко, письмовий стіл, стілець та відро, тобто все в кімнаті. Навіть таці й тарілки з їжею, чашка для води та мило — все було біле, і вдягати йому дозволялося лише білу футболку та білі боксери. Єдиним, крім дверей, отвором у кімнаті була каналізація, маленька темна дірка в кутку.
Я був там, коли робітники будували й фарбували кімнату. Ідея білої кімнати належала Клодові, як і постійна робота кондиціонера, щоб підтримувалася стала температура на рівні вісімнадцяти градусів за Цельсієм — це навіть за західними мірками прохолодно, а для полоненого було взагалі холодно.
— Цей експеримент, — сказав Клод, — має на меті перевірити, чи пом’якшать полоненого певні умови.
До умов також входили флуоресцентні лампи над головою, які ми ніколи не вимикали. То було єдине для нього джерело світла, і безчасся добре пасувало до безмежності простору, спричиненої всепоглинною білизно`ю. Побілені колонки, вмонтовані в стіну й готові до роботи будь-якої хвилини, стали останньою деталлю.
— Що б нам поставити? — спитав Клод. — Це мусить бути щось нестерпне для нього.
Він дивився на мене з вичікуванням, готовий оцінювати. Я мало що міг зробити для бранця, хоч би як старався. Клод зрештою знайшов би музику, яку той ненавидів, і якби я в цьому не допоміг, постраждала б моя репутація хорошого учня. Єдиною справжньою надією полоненого був не я, а звільнення всього Півдня.
Тож я сказав:
— Кантрі. Середньостатистичний в’єтнамець ненавидить кантрі. Південний прононс, особлива ритміка, тема історій — ця музика нас бісить.
— Ідеально, — сказав Клод. — То яку пісню візьмемо?
Провівши невелике дослідження, я дістав запис в одному з музичних автоматів сайгонського бару, популярного серед білих солдатів. Пісню «Гей, гарнюня» виконував Генк Вільямс, ікона музики кантрі, чий гугнявий голос уособлював білизну його музики, принаймні для нашого слуху. Навіть мене, вкрай відкритого до американської культури, дещо трусило під цю платівку, подряпану від численних відтворювань. Кантрі було найокремішим музичним стилем Америки, де навіть білі грали джаз і навіть чорні співали оперу. Певно, щось подібне мав би слухати натовп під час судів Лінча, вішаючи своїх чорних жертв. Кантрі не обов’язково було музикою для лінчування, однак жодну іншу музику не можна представити як акомпанемент для цих судів. Дев’ята симфонія Бетховена була твором для нацистів, начальників концтаборів та, можливо, для президента Трумена, поки він розмірковував про атомне бомбування Гіросіми, класична музика створювала витончений саундтрек для високоінтелектуального винищення звірячих орд. Музика кантрі пасувала до скромнішого ритму червонокровного, кровожерного американського серця. Саме через страх побиття під цю музику чорні солдати уникали сайгонських барів, де їхні білі товариші не вимикали на автоматах Генка Вільямса та до нього подібних — ці звукові вивіски, що, по суті, казали «Геть нігерів».