— Звісно ж, пам’ятаю, — відповів я, хоча руки Генерала після приїзду насправді були зовсім не порожні. Мадам зашила чимало унцій золота в підкладку одягу, свого й дитячого, а сам він підперезався ременем, повним доларів. Однак амнезія була так само властива американцям, як і яблучний пиріг, і вони безперечно віддавали перевагу їй і перед скромним пирогом, і перед фальшивою їжею незваних іноземних гостей. Як і ми, американці з підозрою ставилися до незнайомих страв, ототожнюючи їх з чужинцями, що їх і привезли. Ми інстинктивно знали, що для того, щоб американці вважали таких біженців, як ми, прийнятними, спочатку вони мали визнати наші харчі їстівними (не кажучи вже про їхню доступність і легкість вимови назв). Цей харчовий скептицизм непросто побороти чи отримати з нього прибуток, тож це було сміливе підприємство Генерала й Мадам, так я йому і сказав.
— Сміливе? Як на мене, це деградація. Ви коли-небудь думали, що в мене буде ресторан? — Генерал обвів рукою невелике приміщення, де раніше була китайська забігайлівка і брунатні цятки жиру досі вкривали стіни.
— Ні, сер, — відповів я.
— Ну от і я теж. Це принаймні міг би бути хороший ресторан, а не ось це.
Генерал говорив з таким жалем і розпачем, що я відчув, як повертається моє до нього спочуття. Він нічого не зробив для оновлення ресторану — лінолеум на підлозі був побитий, жовта фарба тьмяна, освітлення різке й пласке.
— Офіціантами тут ветерани, — зазначив Генерал. — Ось цей — із загону спецпризначення, а той — авіатор.
Убрані у кептарі та сорочки не за розміром, чи то з комісійного магазину, чи то подаровані зависокими благодійниками, на вбивць офіціанти не скидалися. Вони були схожі на анонімних, погано стрижених чоловіків, які привозять замовлену китайську їжу, на нервових пацієнтів швидкої, що не мають страхування, на водіїв, які тікають з місця аварії, бо не мають прав чи реєстрації. Хиталися вони так само, як і стіл з нерівними ніжками, до якого провів мене Генерал. Мадам сама принесла мені миску особливого фо і приєдналася до нас — обоє дивилися, як я їм один з найзразковіших прикладів нашого національного супу.
— Все такий же смачний, — сказав я після першої ж ложки, та Мадам була незворушна, така ж похмура, як і її чоловік. — Ви маєте пишатися таким… таким супом.
— Ми маємо пишатися тим, що торгуємо супом? — перепитала Мадам. — Чи тим, що володіємо цією дірою? Так один з наших клієнтів назвав це місце.
— Ми ним навіть не володіємо, — додав Генерал. — Орендуємо.
Їхній вигляд лише додавав їм похмурості. Мадам прибрала волосся в строгу бібліотекарську ґульку, тоді як раніше завжди носила пишні й гламурні начоси, що нагадували про початок шістдесятих років. Як і Генерал, вона була вбрана у готовий, а не шитий на замовлення одяг: чоловічу сорочку поло, безформні штани хакі та улюблене американське взуття — кросівки. Коротше кажучи, вони носили те саме, що й будь-яка американська пара середнього віку, яку можна було зустріти в супермаркеті, на пошті чи заправці. Кравці мали на меті зробити їх, як і багатьох американців, схожими на дітей-переростків, і цей ефект в очах сторонніх посилювався, коли їх бачили з величезними порціями содової, а це траплялося часто. Ці дрібні ресторатори-буржуа були не тими аристократичними патріотами, з ким я жив п’ять років і до кого відчував не лише страх, а й певну приязнь. Їхній сум був і мій сум теж, тож я перевів розмову на тему, що, як я знав, могла б підняти їм настрій.
— А як щодо того, що цей ресторан фінансує революцію?
— Чудова ідея, правда ж? — сказав Генерал, світліючи. Мадам закотила очі, і я подумав, що це насправді її ідея. — Діра чи не діра, а це перший такий ресторан у цьому місті, а може, і в країні. Як бачите, наші земляки скучили за смаком дому.
Хоча було лише пів на дванадцяту, кожен столик був зайнятий любителями супу з паличками в одній руці й ложкою в другій. Приміщення дихало запахом дому, і звуки чудово пасували до запахів — балачки рідною мовою та душевне сьорбання.
— Це неприбутковий, так би мовити, заклад, — сказав Генерал. — Весь прибуток іде на Рух.
Коли я запитав, хто про це знає, Мадам відповіла:
— Усі й ніхто. Це таємниця, однак таємниця відкрита. Люди приходять сюди, і їхній суп приправлено думкою про те, що вони допомагають революції.
— Щодо революції, — мовив Генерал, — усе майже на місці, навіть строї. Цим опікується Мадам, як і підтримкою жінок та прапорами. О, що за видовище ми можемо створити! Ви пропустили святкування Тет, яке вона влаштувала в окрузі Орандж. Бачили б ви це! Можу показати вам знімки. Люди плакали й аплодували, побачивши наших чоловіків у камуфляжі та формі, з нашим прапором… ми зібрали перші загони волонтерів, усі — ветерани. Вони тренуються у вихідні. З них оберемо найкращих для наступного етапу.