Він перехилився через стіл і прошепотів:
— Ми відправляємо розвідувальну команду до Таїланду. Вони зв’яжуться з нашою передовою польовою базою та розвідають шлях до В’єтнаму. Клод каже, що вже майже час.
Я налив собі чаю.
— Бон входить до цієї команди?
— Звісно ж. Я не хочу втрачати такого чудового працівника, але він чи не найкращий для такої роботи. Що скажете?
Я думав про те, що єдиний сухопутний шлях із Таїланду мав перехід Лаосом чи Камбоджею, без великих доріг, через зрадливі, поїдені хворобами джунглі, ліси та гори, населені лише виводками мавп, тиграми-людожерами та ворожими, наляканими місцевими жителями, не схильними нікому допомагати. То були ідеальні декорації для фільму, точніше — фільму жахів, бо місія майже точно мала виявитися смертельною. Бонові я б цього не сказав. Мій божевільний друг пішов добровольцем не попри те, що мав малі шанси на повернення, а саме через це. Я глянув на свою долоню, на викарбуваний на ній червоний шрам. Раптом я повністю усвідомив обриси свого тіла, відчув поверхню стільця під своїми стегнами, недовговічність тієї сили, що тримала разом моє тіло і моє життя. Небагато потрібно, щоб зруйнувати цю силу, яку більшість з нас сприймає як належне, аж поки це не стане неможливим.
— Мені здається, — сказав я, не дозволяючи собі подальших міркувань, — що коли Бон іде, то і я мушу теж піти.
Генерал плеснув у долоні від захвату і повернувся до Мадам.
— Що я тобі казав? Я знав, що він зголоситься. Я й не сумнівався, капітане. Але ви теж знаєте, що вам краще лишитися тут і працювати зі мною над планами та логістикою, не кажучи вже про збирання грошей та дипломатію. Я сказав Конгресменові, що наша спільнота збирає кошти, щоб відправити команду на допомогу біженцям у Таїланді. До певної міри, саме це ми і робимо, але треба буде і надалі переконувати в цьому тих, хто нас підтримує.
— Чи принаймні дати їм привід прикидатися, що вони в це вірять, — сказав я.
Генерал задоволено кивнув.
— Саме так! Знаю, ви розчарований, але це на краще. Тут від вас буде більше користі, а Бон зможе подбати про себе. Дивіться, вже майже полудень. Гадаю, саме час для пива, так?
За плечем Мадам було видно годинника, що висів на стіні між прапором і плакатом. На плакаті була реклама нового пива з трьома молодими жінками в бікіні, з грудьми, за розміром та формою схожими на повітряні кульки. Прапор належав переможеній В’єтнамській Республіці, три широкі червоні горизонтальні смуги на яскравому жовтому тлі. Як Генерал неодноразово мені казав, то був прапор вільного в’єтнамського народу. Я бачив його незчисленну кількість разів, часто бачив подібні плакати, але ніколи не бачив такого годинника, вирізаного з дерева у формі нашої батьківщини. Цей годинник був країною, а країна була годинником, годинна та хвилинна стрілки оберталися на півдні, а цифри формували ореол навколо Сайгона. Якийсь майстер у вигнанні зрозумів, що саме такий годинник був потрібен його землякам-біженцям. Ми були переміщеними особами, однак нас швидше визначав час, а не місце. Відстань до втраченої країни була велика, однак визначена, а от кількість років на покриття цієї відстані неможливо було підрахувати. Тому для біженців першим питанням завжди був час: коли я зможу повернутися?
— До речі, про пунктуальність, — сказав я Мадам. — Ваш годинник показує неправильний час.
— Ні, — відповіла вона, встаючи по пиво. — Це сайгонський час.
Звісно ж. Як я цього не побачив? Сайгон жив на чотирнадцять годин пізніше, хоча, судячи з цього годинника, це ми запізнювалися на чотирнадцять годин. Біженці, вигнанці, іммігранти — хоч до якого б підвиду переміщених осіб ми належали — не просто жили на дві культури, як собі це уявляли прихильники великого американського тигля. Переміщені жили на дві часові зони, тут і там, у минулому й теперішньому, наче вимушені мандрівники часом. Фантасти уявляли, що мандрівники часом можуть рухатися вперед і назад у часі, однак цей годинник показував іншу хронологію. Його відкритою таємницею, оголеною перед усіма, хто хотів це бачити, було те, що ми рухалися по колу.
По обіді я коротко доповів Генералові та Мадам про свої філіппінські пригоди, це водночас розвіяло їхню похмурість і здійняло хвилю обурення. Обурення було протиотрутою до похмурості, так само — до суму, меланхолії, відчаю і так далі. Забути про певний вид болю можна було, відчувши інший вид болю, як коли лікар, оглядаючи вас до обов’язкової військової служби (той екзамен, який ви не зможете провалити, якщо не заражені багатством), дає вам ляпаса по одній сідниці, вганяючи голку в другу. Крім того, що мене мало не спіткала доля однієї з тих смажених качок, які були підвішені за дупи у вітрині сусіднього китайського кафе, я не розповів Генералові й Мадам, що мені виплатили компенсацію за те, що мало не вбили. На ранок після того, як актори масовки прийшли до мене з дарами, я прийняв двох інших відвідувачів — Вайолет і високого, худого білого чоловіка в зеленкувато-блакитному костюмі, з краваткою з орнаментом пейслі, такою ж товстою, як Елвіс Преслі, та в сорочці багатого жовтого кольору сечі після обіду зі спаржею.