Я чекав, що він скаже далі, але він чекав на мою відповідь.
— Точно сказати не можу, — мовив я. — Але, хоч і невпевнено, можу припустити, що двадцяти тисяч доларів буде досить. На всі потреби моїх родичів. Очікувані й неочікувані.
— Двадцять тисяч доларів? — Брови представника студії встали в елегантну позу йоги, вигнули спини в небезпечно різкій стривоженості. — О, якби ви зналися на актуарних схемах, як я! На двадцять тисяч доларів ви мусите втратити принаймні пальця, а ліпше — кінцівку побільше. Якщо ми говоримо про не такі помітні втрати, життєво необхідний орган чи одне з п’яти чуттів годяться.
Але насправді, відколи я опритомнів після вибуху, мене тривожило щось таке, що я не можу назвати, — сверблячка, однак не фізична. Тепер я розумію, що це було, — я щось забув, але не знав, що саме. Це найгірший з трьох видів забуття. Знати, що ти забув, — це звично, так буває з історичними датами, математичними формулами й іменами людей. Забути, не усвідомлюючи цього, — певно, ще розповсюдженіша ситуація, а може, й менше, але вона милосердна, бо ж ти навіть не знаєш, що забув про щось. Але знати, що ти щось забув, і не знати, що саме, — від цього я не міг не здригнутися.
— Я дещо втратив, — сказав я, переможений болем, який було чутно в моєму голосі. — Я втратив частину розуму.
Вайолет з представником перезирнулися.
— Боюсь, я не розумію, — сказав він.
— Частину пам’яті, — сказав я. — Вона повністю зникла, від моменту вибуху і донині.
— На жаль, це важко буде довести.
Як можна довести комусь, що ти щось забув чи що ти щось знав, а тепер більше не знаєш? Утім я напосів на представника студії. Навіть якщо я прикутий до ліжка, старі інстинкти нікуди не зникають. Брехня була навичкою, що її важко забути, — як те, як скручувати собі цигарки або ж розлого гарчати звук «р». Представника це теж стосувалося, я впізнав у ньому рідну підступну душу. У перемовинах, як і в допитах, брехня не лише була прийнятна — на неї чекали. Є чимало різних ситуацій, у яких люди брешуть, щоб дійти до прийнятної правди, і наша бесіда тривала, аж поки ми не дійшли згоди щодо обопільно прийнятної суми — десяти тисяч доларів — це половина того, про що я просив, однак вдвічі більше за першу пропозицію. Коли представник студії виписав новий чек, я підписав документи і ми обмінялися люб’язностями на прощання — так само нічого не варта дія, як обмінятися картками невідомих бейсболістів. Уже біля дверей Вайолет затрималася, поклавши руку на ручку дверей, озирнулася на мене через плече (чи може існувати романтичніша поза, навіть для такої жінки, як вона?) і мовила:
— Знаєш, ми не змогли б зняти цей фільм без тебе.
Повірити їй означало повірити фатальній жінці, вибраному посадовцеві, зеленому космічному чоловічкові, гуманності поліції, святенникам, таким як мій батько, у якого не лише в шкарпетках були дірки, а й десь у душі. Але я хотів вірити, і хіба ж може якось зашкодити віра в невеличку брехню? Ніяк. Мене лишили з бітом паскудної дискотеки в голові та зеленим чеком, який доводив, що я більше вартий живий, аніж мертвий. Він коштував мені, якщо вони не збрехали, всього лиш ґулі на голові та частини пам’яті, якої в мене і так було забагато. І навіть так, чому мені здавалося, що, поки я був сам не свій, мені зробили операцію, лишивши заніміння, страшніше за біль? Чому я відчував якусь фантомну кінцівку пам’яті, чому я намагався спиратися на порожнечу?
Повернувшись до Каліфорнії без відповідей на ці запитання, я перевів чек у готівку і залишив половину на своєму порожньому рахунку. Того дня, як я навідався до Генерала і Мадам, друга половина грошей лежала в конверті у моїй кишені. Пізніше того дня я поїхав у Монтерей-парк — там, у цьому передмісті, м’якому й прісному, наче тофу, в мене була призначена зустріч із вдовою огрядного майора. Зізнаюся, я збирався віддати їй гроші зі своєї кишені, ті гроші, які я цілком міг би використати на революційніші потреби. Однак що може бути революційнішим, ніж допомога своєму ворогові та його рідні? Що може бути радикальнішим за прощення? Звісно ж, це не він просив прощення — я просив, за те, що зробив з ним. На стоянці не лишилося жодного сліду від того, що я зробив, і повітря у приміщенні не бриніло від атмосферних коливань його привида. Хоч я і не вірив у Бога, у привидів я вірив. Я знав, що це правда, бо, не боячись Бога, боявся привидів. Бог ніколи не з’являвся мені, тоді як привид огрядного майора я бачив, і коли двері його помешкання відчинилися, я затамував дух від страху, що на ручці дверей лежить саме його рука. Однак то була лише його удова, бідолашна жінка, що з горя швидше розпухла, аніж зсохлася.