— Капітане, я така рада вас бачити!
Вона запросила мене присісти на свою софу з квітковою оббивкою, вкритою прозорим пластиком так, що він рипів щоразу, як я переступав. На низькому столику на мене вже чекав чайник китайського чаю та тарілка з французьким печивом «дамські пальчики».
— З’їжте печивко, — наполягала вона, підсовуючи до мене тарілку.
Я знав цю марку, саме ця компанія виробляла petit écolier з мого дитинства. Ніхто краще за французів не знався на грішних задоволеннях. «Дамські пальчики» були улюбленим печивом моєї матері, ними спокушав її батько, хоча, розповідаючи мені про це, коли я був підлітком, вона вживала слово «подарунок». Я був достатньо розумний, щоб зрозуміти, що це означало — священик носить печиво дитині, бо мати у свої тринадцять років, коли батько почав до неї залицятися, була всього лиш дитиною. У деяких культурах, нині чи в минулому, тринадцяти років було достатньо для ліжка, шлюбу й материнства чи деколи для двох з трьох цих пунктів, але ж не в сучасній Франції чи на нашій батьківщині. Не те, щоб я зовсім не розумів свого батька, що на момент мого народження був на кілька років старший за мене нинішнього, що смакує ці «дамські пальчики». Дівчина тринадцяти років… Визнаю, у мене самого бували подібні думки про особливо зрілих американських дівчат, бо деякі з них у тринадцять були розвинутіші, ніж студентки коледжів на нашій батьківщині. Але то думки, а не дії. Ми всі були б у пеклі, якби нас судили лише по думках.
— З’їжте ще печивко, — наполягала вдова огрядного майора, взявши одне з тарілки і нахиляючись до мене. Вона б сунула цей солодкий палець мені до рота з материнською турботою, якби я не перехопив її руку і не взяв печиво сам.
— Вони дуже, дуже смачні, — сказав я. — Дайте мені спочатку випити чаю.
І тут добра пані залилася сльозами.
— Що сталося? — запитав я.
— Саме так він і сказав би, — мовила вона, змусивши мене нервувати, наче огрядний майор навіть зараз керував мною з-поза завіси, що відокремлює сцену життя від лаштунків життя після смерті.
— Я так за ним сумую! — плакала жінка.
Я прорипів через пластикову прірву між нами й поплескав її по плечу, поки вона ридала. Я не міг не уявляти собі огрядного майора таким, яким він був за нашої останньої реальної зустрічі, а не духом — на спині, з третім оком на чолі, інші очі розплющені й порожні. Якщо Бога не було, то не було й божественної кари, але це нічого не значило для привидів, яким не потрібен Бог. Я не потребував покаяння перед Богом, у якого не вірив, однак мусив умиротворити душу привида, чиє обличчя навіть зараз дивилося на мене з вівтаря на боковому столику. Юний огрядний майор був у кадетській формі, сфотографований ще на тому етапі, коли його перше підборіддя і не мріяло стати дідусем третього, і його темні очі пильно дивилися на те, як я втішаю його вдову. У потойбічному житті він мав харчуватися одним запліснявілим апельсином, припалою пилом банкою шинки «Спам» і пачкою льодяників — усе це було викладене перед його знімком у блиманні непристойної різдвяної гірлянди, яку жінка повісила скраю вівтаря. Нерівність брала своє навіть у потойбіччі, де нащадки багатіїв влаштовували їм бенкети з тацями свіжих фруктів, пляшками шампанського та банками паштету. Особливо побожні нащадки спалювали паперові приношення, серед яких були не лише звичні вирізки знімків будинків та авто, але й розгорти з «Плейбоя». Гнучке тіло поступливої жінки — це те, чого хоче чоловік у своєму холодному, довгому житті після смерті, і я присягнувся огрядному майорові, що спалю йому розгорт з фантастичною, пишногрудою Міс Червень.
А от його дружині сказав:
— Я обіцяв вашому чоловікові, що, як буде потреба, я зроблю все, що зможу, аби подбати про вас і ваших дітей.
Усе інше, що я їй розповів, була правда — про начебто нещасний випадок на Філіппінах і мою компенсацію, половина якої була в конверті, що я віддав їй. Вона чемно відмовлялася, але, коли я сказав їй подумати про дітей, здалася. Після того я не міг не підкоритися їй і не піти подивитися на дітей. Вони були у спальні, спали, як і годиться малюкам.
— Вони — моя радість, — прошепотіла жінка, коли ми схилилися над двійнятами. — Заради них я живу в ці складні дні, капітане. Думаючи про них, я менше думаю про себе чи мого любого, коханого чоловіка.
Я сказав:
— Вони прекрасні, — й це могло бути брехнею, а могло і не бути. Для мене вони не були прекрасні, але ж для неї були. Визнаю, я не надто прихильний до дітей, я сам був таким і до мене подібні, разом зі мною ж, видавалися мені жалюгідними. На відміну від багатьох інших, я не мав наміру розмножуватися, заплановано чи випадково, бо одного себе мені було задосить. Але ці діти, яким було всього лиш по року, поки не усвідомлювали своєї провини. Сплячі, іншопланетні личка видавали в них оголених, наляканих іммігрантів, якими вони і були, нещодавно вигнані до нашого світу.