— Ці хлопці вже позаписували свої передсмертні бажання, — сказав я. — Ти не розумієш? Вони не мають наміру повертатися. Вони знають, що ця місія самогубна.
— Життя теж самогубна місія.
— Дуже філософськи з твого боку, — мовив я. — Але це не змінює того факту, що ти божевільний.
Бон щиро й весело розсміявся — після захоплення Сайгона це з ним траплялося дуже нечасто. Вдруге, відколи я його знав, він завів епічну для себе промову.
— Божевілля — це жити, не маючи для цього причини, — сказав він. — Заради чого я живу? Для життя в нашій квартирі? Це не дім. Це камера у в’язниці, хіба що без ґрат. Усі ми живемо в камерах без ґрат. Ми більше не чоловіки, тепер, коли американці двічі трахнули нас і змусили наших жінок та дітей дивитися на це. Спочатку американці сказали — ми врятуємо ваші жовті шкури, тільки робіть, що ми скажемо. Бийтеся по-нашому, беріть наші гроші, дайте нам своїх жінок, тоді будете вільні. Нічого не вийшло, правда ж? Тоді, підвівши нас, вони нас врятували. Тільки от не сказали, що дорогою відрізали нам яйця й повирізали язики. Знаєш що? Були б ми справжні чоловіки, ми б не дозволили їм цього зробити.
Зазвичай Бон вживав слова наче снайпер, але це була черга з автомата, що змусила мене замовкнути на певний час. Тоді я сказав:
— Ти не віддаєш їм належне за те, що вони зробили, з чим їм довелося зіткнутися. — Хоча вони були моїми ворогами, я розумів їхні солдатські серця, те, як вони билися з вірою у власну мужність у бою. — Ти надто жорсткий до них.
Бон знову розсміявся, тепер уже без гумору.
— Я до себе жорсткий. Не називай мене ані солдатом, ані чоловіком. Зви солдатами й чоловіками тих, хто там лишився. Чоловіків із мого загону. Мана. Вони всі або мертві, або ув’язнені, але принаймні знають, що вони — чоловіки. Вони такі небезпечні, що для того, щоб утримати їх під замком, потрібні інші чоловіки, зі зброєю. А тут нас ніхто не боїться. Ми лякаємо лише наших жінок та дітей. І самих себе. Я знаю цих хлопців, продаю їм алкоголь, слухаю їхні історії. Вони повертаються додому з роботи, кричать на жінок і дітей, час від часу лупцюють їх, аби показати, що вони ще чоловіки. Тільки от це не так. Чоловік захищає свою дружину, своє дитя. Чоловік не боїться померти за них, за свою країну, за товаришів. Він не живе, щоб побачити, як усі вони помирають до нього. А от я так і зробив.
— Ти просто відступив, от і все, — я поклав руку йому на плече.
Він здригнувся і скинув її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він так відверто говорив про свій біль. Мені хотілося його втішити, і було боляче, що він не дає мені цього зробити.
— Ти мав врятувати свою родину. Це не робить тебе менше солдатом чи чоловіком. Ти солдат, от і думай як солдат. Що краще, піти на самогубну місію і не повернутися чи піти з наступною хвилею, яка насправді матиме шанс?
Бон плюнув і розчавив свою сигарету об підошву, тоді закопав її в купку бруду.
— Так більшість з них і каже. Вони невдахи, а невдахи завжди мають виправдання. Вони вдягають форму, говорять грубо, вдають солдатів. Але скільки з них справді поїде додому битися? Генерал просив добровольців. Отримав трьох. Решта сховалися за жінками й дітьми, саме тими, яких вони б’ють, бо ненавидять ховатися за ними. Дай боягузові другий шанс, і він знову втече. Так і з більшістю цих хлопців. Вони блефують.
— Ти цинічний покидьок! — заволав я. — За що ти тоді помираєш?
— За що я помираю? — крикнув він у відповідь. — Я помираю, бо світ, у якому я живу, не вартий того, щоб за нього померти! Якщо маєш те, за що годиться померти, то в тебе є причина жити.
Я нічого не міг на це відповісти. Це була правда, навіть для цієї команди героїв, а може і дурнів. Хоч би ким вони були, тепер вони мали заради чого жити, якщо і не помирати. Вони радо відкинули жалобний одяг свого посереднього цивільного життя, розуміючи, як привабливо виглядає тигрова смужка строю з разючими жовтими, білими, червоними шаликами на їхніх шиях — військова розкіш, подібна до костюмів супергероїв. Однак, як і супергерої, вони не хотіли довго лишатися таємницею. Як можна бути супергероєм, якщо ніхто не знає про твоє існування?
Про них уже ходили чутки. Навіть до тих зборів у пустелі, того вечора, коли Сонні визнав свою поразку й усе одно переміг, він питав мене про цих загадкових людей. Колеса нашої розмови більше не оберталися, чорна кішка глузувала з моєї поразки, й у викликаній горілкою тиші Сонні порушив тему таємної армії, що готується до таємного вторгнення. Я відповів, що не чув ні про що подібне, на що він відповів: