Диригент: Гол!!!
Тенором кричить, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. З ідіотським ентузіазмом звертається до темряви, де присутня Мара.
Диригент: Дозвольте підкурити, мадам!
Ертебіз навшпиньки, перебільшено високо, мов чорногуз на болоті, піднімаючи ноги, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Намагається відтворити літеру Г. Потім лягає на живіт і простягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів — чути глухі зойки і жалібні стогони струн, — дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник. Залишки публіки, що завдяки кухлям з йоршем вже цілком опанували себе і знову почуваються глядачами вистави, починають кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу. Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, знов-таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.
Ертебіз: Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!
Голос Мари вагається.
Мара: Йди в дупу!
Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком просто в публіку, і публіка радо озивається гуркотом стільців, шарудінням, шарканням, матюканням, вовтуженням, — звуками, схожими на ті, що на початку Третьої Картини відтворювалися на сцені.
Диригент (репетує): Кінець літер! Всі — в дупу!
Ертебіз: А всі вже і так в дулі.
Світло зникає.
Світло виникає, висвітлюючи в колі дурне шовкове серце-подушечку.
— Тату! Подивись, що у мене! — дзижчить раптом голосок, подібний до комашиного.
Чоловік поволі озирається, і Створінь на плато стає двоє.
— Глянь, яку маю забавку! Мама дала мені миску і шмату!
Крихкотіла бліда дівчинка у простій сукенці з чорного шовку простягує батькові обома восковими рученятами велику брудно-зелену стару балію для прання з відбитою емаллю й проїдженими іржею дірочками, напхану густо-синім шовком.
Чоловік ледь ворухнув кутиками вуст, проте все його лице засвітилося усміхом, ніби кожна зморшка перетворюється на пульсацію теплого сяйва — так інколи рівно й глибоко горять свічки.
Дівчинка влаштовує мидницю на батькових колінах. Чоловік ледь поводить бровою, і усміх майже згасає — так свічка інколи мало не захлинається власним стопленим воском. Око на плечі дівчинки, глянувши крізь продертий рукав на далекі скелі, глипає і заплющується. З порцелянового личка дівчинки крізь матово-чорне розкудлане волосся уважно дивляться два ока нічного створіння — майже без білків. Очі батька й доньки ще трохи стоять впритул, і погляд батька зсувається до вмощеної на колінах забавки.
— Бачиш, тут складки такі, западини, ніби печери-оселі — в кожній хтось живе і їх видно через ці віконця.
Чоловік темніє з лиця так, що все плато згасає, і западає напружена штучна стума, яка буває на Землі під час сонячного затемнення.
— Де ти взяла це? — Чоловік видобуває з шовкового нагромадження слайд у пожовклій картонній облямівці, тримаючи його двома пальцями так, наче це повний памперс. Дівчинка миттю напружується й підібгає усмішку, мов хвоста; око на плечі зіщулюється, облизнувшись, злякано замружується. Втім, переляк цей дещо удаваний.
— На горищі знайшла, — ніби знічев’я белькоче дівчинка і додає поквапом: — їх там була ціла скриня, я спочатку передивлялася все, але мені це набридло, і я повибирала те, що сподобалося… я хотіла зробити з червоних мушель-арду палац для цвіркуна і богомолів, а ці штучки припасувати замість шиб… але… я передумала — мама дала мені мидницю і шмату, я помітила, як утворюються печерки (це схоже на термітник, правда?)…
Чоловік не відповідає, залишаючись незворушним, не змінює бридливо-гнівного виразу обличчя.
— …і я тоді вирішила їх поселити в мидниці — це дім, котрий мандрує разом зі мною…
— Ці «штучки» називаються слайди. — Одноманітно вимовляє батько. — Кілька витків тому, коли я жив у Містах, я взяв до себе фотоапарат. Це пристрій, котрий перетворює на таку нерухому картинку будь-яку мить в Містах. Я мусив терміново залишити Міста, і я їх залишив. Але мав необачність, навіть — превелику дурість, прихопити з собою проектор і слайди, які встиг зробити. Пристрій, якого ти, напевне, також знайшла на горищі. Встромляєш до шпари слайд і дивишся велике зображення хоч на стелі або стіні, хоч навіть на фіранках. Я не знав, що ти маєш ключа від горища.