— Зрозуміло.
— Ну от.
— Заспокойся. Вона зробить аборт, щойно помітить свою вагітність.
— Звідки ти знаєш!
— Звідусіль. З тебе. З Всесвіту. Не знаю… знаю, та й усе.
Я спливаю кудись, у якусь каламуть, ніби заливають мене струмені води, але на дотик ця вода зовсім не відчувається, я чую Мару всім своїм тілом, я прагну кінця, Мара волає і перетворюється на Дж. Гендрікса… Порожньо й боляче десь поза межами психологічних збочень витонченої жорстокості видуманого кохання не хочеться жодних садомазохістських уточнень нема на одужання й найменшого сподівання якщо навіть нас рознесе по світу хвороба мозку невиліковна під ногами судомить в агонії брудні затоптані квіти хоч який би воно вигляд не мало зовні всередині розхристаний карнавальний бубон крізь дірки проглядають зорі та хмари о Амок ми не будемо більше ми більше не будемо більше вже неможливо йдемо здавати тару вітер здмухує карткові будиночки Таро… й до наших крилатих мов у Меркурія ніг кружляє й плавко падає біла карта повний місяць поміж козячих грудей ночі — диявольський оберіг вибрязкує вар’яцькими цяцьками страченого кілька століть тому барда… King Crimzon… ми покарали себе собою так що не скоро позбудемося непритомності світанкового попелу випорожнених очей роздерті троянди вуст тремтять коліна порожнеча переповнює спрагле горло поламані пальці загорнуті у пергаментний саван диму зіжмакані випорожнені тіла на лаві охлялі маріонетки дроти щільно обкручують мляві шиї порожні зіниці мертвих будинків Подолу мовчки всотують залишки почуттів Місто бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки — приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…
— Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди — не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?
— О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!
— Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!
— Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.
— Я!!! — кричу я — і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…
…я знищую цей світ?..
— Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! — відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…
Темрява. Нічого нема. Все.
Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить — лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.