На зупинці тролейбуса — жодних ознак потрібного транспорту. Numo не любить чекати — вистрибує на трасу й рвучко піднімає руку. Авта байдужо минають тебе на швидкості щось біля ста кілометрів на годину, а ти тупцюєш на місці, як буратіна, нетерплячо смикаючи в повітрі рукою. Десь за спиною лунає деренчання двигуна, що заводиться. Numo обертається, бачить файнющого байкера, котрий наготувався вже рвонути з місця, й кидається до нього, навперейми, розмахуючи руками, наче млин, еееееей! егей! стій! ффуух, блін… підкинь мене до клубу КПІ, пліііііз. Хлоп здивовано завмирає. Впритул пацан видається не таким вже і гарним, але ж ніщо так не прикрашає мужика, як хороший байк! Цікаво, що роблять у світі негарні жінки і чоловіки? Адже вони не викликають жодного бажання… (даруйте, але в цю мить Numo ще нема двадцяти). Байкер посміхається Numo й подає їй шолом, що висів на кермі. Numo відчайдушно мотиляє головою, ніби їй запропонували скуштувати котячого лайна, і вмощується на байк, охопивши хлопця ззаду, наче мавпеня. Обхоплене тіло виявляється приємним: м’язистим, але не затвердлим — гнучким і якось по-юнацькому теплим.
Numo полегшено зітхає. Вони мчать крізь Місто, розпорюючи простір — бліц-екскурсія місцями пізнього Бабушкіна, великого містоненависника, тотальний пиздець, що колись був Містом, розкраяний байком, зростається за плечима, мов плащ. Байкер гальмує біля парку КПІ.
— Дійдеш далі пішки?
— Угу, дякую, — відлипає від нього Numo й стягує наплічника з відвертим наміром розрахуватися.
— Та не тре, все одно по дорозі.
— А, нула’. Дякую! — кидає Numo й зривається з місця. Обертається за кілька метрів і махає рукою, але байк вже ледь вирізняється на тлі надвечірнього Міста.
Ти вже не біжиш — ти йдеш у бік Дому Культури КПІ. З наплічника раптом горлає бридким електронним голосом «уже сьогодні середааааа-А.-аа!». Ти сповільнюєшся ще, бо Numo вирішує не брати мобілки: за три хвилини той, хто дзвонить, побачить тебе-її-всіх вас біля бювета. Так воно і відбувається, але за мить перед тим твій шлях перетинає хлопчик на триколісному велосипедику з різноманітними яскравими блямбочками і пугукавками, під колесом хруськає смугастий виноградний равлик, а хтось десь зголює собі все волосся, і навіть брови, а хтось цьому комусь лікує порізи, і це там, у місті зед…
…що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: замість скляних дверей вокзалу, Арсен бачить суцільне шкло, не розмежоване стулками, розуміє, що він — піщинка, притиснена масою піщаних голосів до стінки клепсидри, підбита прибоєм неприкаяних душ до мембрани між світами, у пастці, з якої виходу, мабуть, нема, як у аксолотля в акваріумі — всі ці піщинки притискаються чолами до холодних шиб у потягах, будівлях, авто і літаках, намагаючись роздивитися потойбіччя, котре видається іншим світом. Арсен раптом згадує про молоток у своїй кишені, цей молоток йому подарував Терренс Маккена, коли вони пили текілу в барі «Страх і Огида», без вагань Арсен, плутаючись у тканині підкладки, видирає з кишені подарунок демона-блазня і вперіщує у шкло, скалки висаджують простір, засліплюючи, мов хуртовина, клепсидра перегортається, пісок ринув і тече крізь вузьку горлянку до нижнього резервуару, де шкло виглядає незайманим! втрату однієї піщинки годі помітити навіть у жмені піску, навряд чи клепсидра схибить у часі через втрату однієї піщинки, десь поза дахами пробуджуються тролейбуси, з підкачаних холош джинсів, з кишень рясно із сичанням сіється сріблистий річковий пісок, останній день маніяка, він же перший день самодостатнього екстраверта без прописки та записів про сімейний стан.