— Хто така Реона?
Валерія стежить пильно, впритул, проте не впольовує жодного нещирого мікропоруху. Чоловік направду здивований, і зрозуміло, що він, поглянувши на вистромленого, мов кухонний ніж, листа, навіть і не второпав одразу, що то таке. Він все ще простягає Валерії квіти і подарунки. Пауза утворюється на диво нейтральною, безбарвною, наче порожнина у горіховій шкаралупці.
— Хто така Реона, котра пише тобі листи? Зокрема оцей лист, — запитує голос Валерії, а сама вона лежить горілиць на дні гірського струмка й очі її бачать крізь воду стелю своєї смерті — блакитне вересневе небо.
— Лєрочко, яка Реона? Що сталося? — Грек трусить головою, навіть всім лицем, мов басет мордою, так, що перед очима Валерії аж заметалася, наче агонізуюча рибка в акваріумі, його сексапільна родимка. Валерія отямлюється і тепер вже буденно, хоч і вперто, простягує чоловікові листа з ідеальними чорними рядками та плямкою шмінки. Грек, притиснувши до грудей пакети і квіти, двома пальцями, наче ножицями, бере папірець і втуплюється в нього, пробігає рядки поглядом. Заусміхався.
— Де ти це взяла?
— В нашій поштовій скриньці, — проартикульовує Валерія і відчуває, що з очей поповзли сльози. Плакати вона не вміє, тому їй здається, що вона лежить на дні гірського струмка і ніщо вже не має значення, бо нічого більше нема. Навіть вішака з її рудим шкіряним пальто у передпокої нема. І чорно-білого перемикача на стіні біля одвірка нема.
— Можливо, якась закохана в нашого сусіду однокласниця випадково вкинула не в ту скриньку?
— Закохані ніколи не вкидають листи не в ту скриньку. А на конверті стояла наша адреса і твоє ім’я.
Подружжя так само і далі стоїть у передпокої біля вхідних дверей — ніби на краю рампи, що мала б обірватися до оркестрової ями. Але Валерія вже забула про свій страх, що чоловік викриє її втручання в його приватний світ, а Грек не вміє повертати ситуацію на свою користь дріб’язковими жіночими методами. Йому це зараз навіть не спало б на думку. Він — саме здивування, сама щирість. Врешті йде до кухні.
Валерія слідом. Грек звалює на стіл все, що притискав до грудей, і з листом в руках опускається на ослінчик. Поли його елегантного пальта вкладаються на підлогу біля ніг, мов дві чорні кицьки. Валерія стоїть перед столом і водить нігтем по голівках айстрочок, ніби вичісуючи з них різкий, трохи мильний запах. Грек повільно перечитує листа.
— Лєро, я не можу собі навіть уявити, хто ця дівчина, але це відгонить серйозною шизою. Кажу як психіатр.
— От, власне, як психіатр і скажи: звідки цей лист взявся? Там ще був засушений листок, але я випадково наступила на нього.
— Де?! Ти його прибрала?!
— Ні ще. А що таке? Там, у покої. Що таке?
Грек метнувся до покою і закляк на порозі, уважно вивчаючи долівку. Помітив іржу розлізлої мертвої тканини листка перш, ніж Валерія встигає показати. Край рампи, ніби пересувна стрічка, рухається за подружжям по хаті. Грек, присівши навпочіпки, починає обережно збирати порох на пучку пальця, струшуючи на списаний папірець.
— Де конверт?
Не може такого бути, щоби Лєра остаточно збожеволіла, почувши її ім’я під час моїх нічних вивержень, і почала сама писати ці листи, аби мене викрити. Може, вона розшукує її, потихеньку з’їжджаючи з глузду, коли ж навіть я сам не маю жодної гадки, де і кого шукати. Я весь час знаходжу на підвіконні осіннє листя, але нічого прочитати на ньому не можу. Я не вмію ані читати, ані писати, ані говорити, я — телеграфний стовп всередині кита.
У мене сталося роздвоєння твоєї особистості, любий, я вірю в твоє тепло, це як віра в янгола, у цій любові нема нічого статевого і особистого. І я щойно полюбила чоловіка на твоє ім’я, котрий також видається мені лагідним янголом, настільки відстороненим, делікатним, недолугим і довершеним водночас, що ніби я весь час наступаю йому на крила (легені), а він проживає то як день, і правильно робить, янголи не мусять діяти, вони не мусять структурувати простір, янголи Живуть і Спостерігають, може, є десь у Просторі якась точка, де існує один-єдиний цілісний Ти, але він також янгол, тому запросто може огорнути крилами (легенями) і сказати «ятебелюблю», ну, бо це його суть, це означає: «Я люблю цей світ. Я люблю життя. Я люблю тебе, як все решту, бо ти невиокремлювана, невід’ємна частка цього світу, цього життя», і так воно і є, це допомагає усвідомити свою громіздкість: янголи існують для того, щоби своєю присутністю, наче світловим колом кишенькового ліхтарика, виявляти на мить застиглу огрядність інших, їхнє невміння текти, ковзати, літати, іронізувати без зла, сміятися, жити і любити… а ще я не вмію пекти пляцки, вправно ховати зуби, коли відсмоктую… і неуважна до життя: то МЕНІ смішно, то МЕНІ рве дах, то МЕНІ по цимбалах, то МЕНІ кортить чогось хоч сонце не світи, — все решта не має жодного значення… ти знаєш, якесь особливо відчутне кужеління протоплазми в точці умовної розбіжності пересічного у громадському транспорті та завуальовано пересічного на різних заходах, бо там — «народ», а тут — «багєма», а взагалі-то «люде в нас хороші»… кентаври на контролі соціального «підсвідомого», фублятьдкхцш, недбало зібраний калейдоскоп — скельця випадають то тут, то там і — впадають в око, я надмірно серйозна, важка, занудна, я в курсі, почуваюся якимось танком, Бабою-Родіною (монументом), Командором — громіздкою почварою, котра, мов туля до порцелянової крамнички, вдерлася до хижки обкуреного янгола і трощить все довкруж, навіть не зваживши на янголячу параною щодо рипучих паркетин та голосного п’яного матюкання й реготу, янгол з тим змирився, на то він і янгол, щоби заколисувати неспокій минущістю усього сущого, на те він і янгол, Щоби терпіти такі от кострубаті агресивні людські конструкції, щедро насичуючи їхню неоковирність димом зі своїх великих, наче крила, янгольських легенів. Легені замінюють янголам крила, «душу», серце і «розум». Вони мов коралі. Вони мов хмари. Вони чоловічої статі.