Погляд Валерії ллється, мов листя з дерев під час дощу. Грек помічає конверт на ліжку перш, ніж Валерія встигає ворухнутись, обережно зсипає до нього рослинні рештки, вкладає слідом листа. Тепло і міцно бере Валерію за руку, веде до вхідних дверей, відпускає, знімає з вішака її руде шкіряне пальто. Валерія мовчки пірнає в подану одіж.
Всі речі, вчеплені серед нездалих і випадкових шопінґів, Валерія носить як є. Ніколи не переробляє їх під себе — жодної деталі не змінить, наче не має власного стилю, а має лише одяг. Або стиль саме і полягає в такому носінні одягу, коли немає ані декорацій довкола, ані вистав, які вимагали б декорацій. Її одяг — ніби світлове коло, услід за яким слухняно рухається у нашому сприйнятті рампа.
Пара виходить з хати — ніби потрапляє у сонячний простір порожнього під час уроків, такого затишного, світлого і таємничого шкільного актового залу, де полуденне сяйво кружляє і ковзає, відлунюючи від паркету, небо дихає на повні груди прозорою стратосферою, легені дахів надимають ребра пір’ястих хмар, схожих на літаючі кістки в каньйоні семи небес, на косяки риб-чехоней, на велетенський скелет прадавнього кита посеред пронизливої блакиті, терпкий, невловний, всеохопний запах останнього сонця, конаючого листя, мокрого граніту і схолоднілої річкової води, запах валування далеких димів з парку, де палять купи старого одягу і волосся дерев, запах деревної кори, горіхів, всіяної осінніми пелюстками землі, земля муркоче і позіхає, прогулянкові пароплавчики у прозорій духмяній блаженній осінній тиші схожі на білих метеликів-капустянок, що перелітають річку, на розі поїдженого часом будинка біля вузлуватих кодол розпатланої виноградної лози, серед рубінового виноградного листя гріється на сонці триплямний кіт — біло-чорно-рудий, з каналізації відсунуто люк, крізь шпару прокволо переливається й розтікається по асфальту окріп, валить молочна пара, мабуть, це і є фабрика хмар, безпосередньо поєднана з небесним океаном… Мій шовковий Князю, як я картаюся власною стриманістю! Я не змогла розповісти тобі про кита, що розливає своє молоко — чоловіче і жіноче — довкола себе у прозорій воді білою каламутною хмарою. Він ховається так від страху! Червоний спрут викидає чорне чорнило і тікає, а кит ховається всередині білої хмари. Адже той, хто тікає, забирає з собою і свій страх, вони тікають разом, але страх спритніший, швидший, тому втеча — це завжди червона агонія.
Я сиджу на підвіконні, гола, а між пальцями ніг у мене кленові листки — вісім по одному на кожну порожнинку. Так я заважаю своїм стопам перетворюватися на плавці. Це останні теплі дні індіанського літа, така сонячна океанська блакить і таке червоне і золоте листя у білих хмарах. Пробач мені те, що я так банально описую нестерпну і пронизливу красу, яка мене оточує. Я не поет, я просто відчуваю, як світ прощається зі мною, а вода у ванні розчиняє моє тіло. Від мене тільки й лишається, що вісім осінніх листочків на поверхні води. І червоне і чорне розчиняються у прозорості. І навіть біле. Твоя Реона.
Грек і Валерія мовчки йдуть вздовж набережної, спускаються кам’яними східцями до чорної міської води, на поверхні якої нестерпно-жовте листя кружляє і ковзає, ніби жучки-водомірки. Над головами Грека і Валерії, спершись попереком об гранітовий бордюр, замріяно жує канапку зі шпондером сухенький сивий чоловічок, до його пояса прив’язане за ниточки величезне гроно повітряних кульок. Його спину вклеєно в осінній колаж, углиб танцівної перспективи Міста — листя, листя, листя: на прозорому дашку автобусної зупинівки, на асфальті, на хідниках, на шибі нічного з-від учора трамваю (спогад про щоденний шлях домів), Небо, дай цій Країні Щастя (не шанс, ні, бо скільки вже їх було, тих шансів, країна У шансів не помічає, одразу — Щастя!) понад усіма її засіяними осіннім листям водами!