- Ні, ще не знає, - заперечила вона. - І дізнається тільки тоді, коли почує її в моєму голосі. То така пісня, про яку я ніколи не думала, що її заспіваю.
Сан Мун чиркнула сірником. При його світлі промовила:
- А тут з’явився ти. І бачиш що? Великий Керівник не знає взагалі, що я чистісінька актриса, не тільки коли промовляю приписану мені роль, а й у кожну мить життя. Актрису ти й бачив увесь цей час. Але то - не я. Хоч я мушу весь час грати - усередині я просто жінка.
Він дмухнув на сірник і взяв її за руку, розвернув до себе. Колись він хапав її за руку, але тепер вона не пручалася. Їхні обличчя були близько, він відчував кожен її подих.
Вона схопила його за сорочку.
- Покажи мені це! - сказала вона.
- Але ж темно, ти й не побачиш!
- А я хочу відчути! - сказала вона.
Він стягнув сорочку через голову і пригорнувся до неї, так що її пальці опинилися на татуюванні.
Вона помацала його м’язи, відчула, як рухаються ребра від дихання.
- Може, і мені б таке, - сказала вона.
- Татуювання? - спитав він. - А яке ж?
- А кого б ти порадив зобразити?
- Це залежно від того, де воно робитиметься, на якій частині тіла.
Вона зняла й свою сорочку і двома руками поклала його долоню над своїм серцем:
- Може, тут - що скажеш?
Він відчував рукою ніжність її шкіри, заокругленість, а найсильніше - гарячу кров і потужне биття серця, яке рухало цей жар у жилах, до тих самих рук, що тримали його долоню, так що Сан Мун відчувалася наче зусібіч.
- Тут усе просто, - сказав він. - Над серцем треба зображувати того, хто в серці.
Він нахилив голову й поцілував її. Поцілунок був довгий, ні на що не схожий, і він розтулив губи, заплющивши очі. Потім вона мовчала, і він злякався, не знаючи, про що вона думає.
- Сан Мун, ти тут?
- Я тут, - обізвалася вона. - Просто в моїй голові щойно зазвучала пісня.
- Хороша чи погана?
- Є тільки один вид пісень!
- Що, ти правда ніколи не співала задля задоволення?
- Яку тобі пісню? - спитала вона. - Про кровопролиття, про щасливу геройську смерть, про брехливе славослів’я?
- Що, нема ніякої пісні? А про кохання?
- Назви хоч одну, яка б не була пов’язана з нашою любов’ю до Великого Керівника!
У темряві він дозволив руці поблукати її тілом, торкнутися западинки біля ключиці, напнутої жили на шиї, гострої кісточки, що випирала на плечі.
- Я знаю одну, - сказав він їй.
- А як там співається?
- Тільки початок знаю. Я чув її в Америці.
- А покажи!
- Вона - жовта троянда Техасу , - почав він по- англійськи.
- Вона - жовта троянда Техасу , - повторила вона.
Англійські слова не дуже чітко поверталися на її язику, але голос був прекрасний. Він ніжно торкнувся її губ, відчуваючи, як вона співає.
- А про що це?
- Про жінку, чия краса - наче рідкісна квітка. Чоловік її кохає великим коханням, і воно рятувало його все життя, і йому не важливо, що до цієї жінки треба їхати дуже далеко, що, може, їхнє щастя разом буде недовгим, що потім він може її втратити, - адже вона квітка його серця і ніхто її в нього не відбере.
- А той чоловік із пісні - це ти?
- Ти ж знаєш - це я.
- Я не жінка з тієї пісні, - сказала вона. - Я не актриса, не співачка, не квітка. Просто жінка. Хочеш знати цю жінку? Хочеш бути єдиним у світі, хто знає справжню Сан Мун?
- Ти ж знаєш - хочу!
Вона трохи піднялася на ліжку, щоб він зняв з неї те, що залишалося.
- Ти знаєш, що буває з чоловіками, які в мене закохуються? - спитала вона.
Ґа на мить замислився.
- Мабуть, їх замикають у підземеллі й два тижні годують самим бульйоном?
- Ні, - грайливо відповіла вона.
- Гмм, - замислився Ґа. - Сусід пробує їх отруїти, а потім їм дає в ніс водій Великого Керівника?
- Ні!
- Ладно, здаюся. Що ж стається з тими, хто на тебе западає?
Вона підкочувалася під нього, її стегна були гладенькі й прохолодні.
- Їм нема вороття.
Утративши Чучака і К. Кі, котра переметнулася до Пуйбоку, намагався триматися від 42-го підрозділу якнайдалі. Довго замість роботи тинявся містом, але скільки - тиждень, більше? Куди ходив? Чи гуляв Народною алеєю й бачив, як пташки безнадійно, знеможено висять у сильцях над головою? Чи майже оселився в Кимсусанському мавзолеї та без кінця вдивлявся в скло хромованої труни Кім Ір Сена, де тіло вождя підсвічується особливими червоними лампами? Чи спостерігав за справою Начальника безпритульних, який використовував свою машину, замасковану під фургон із морозивом, щоб очистити Пхеньян від малолітніх жебраків? Чи згадував весь час, як завербував Чучака в університеті Кім Ір Сена в день профорієнтації, куди я прийшов у костюмі з краваткою, показував хлопцеві кольорові брошури й пояснював, що допити - це вже не насильство, це інтелектуальна гра високої марки, і засобом є творча думка, а на кін поставлено державну безпеку? Мабуть, сидів у парку Мансу й дивився, як дівчата з Молодіжного загону рубають дрова, і їхня форма просякає потом. Мабуть, де б я не був, міркував над тим, що тепер лишився сам: моєї команди немає, моїх стажерів немає, успіхи мої пішли немов за водою, і всі можливості кохати, дружити, мати сім’ю вже не вернеш. Можливо, з порожньою головою стояв у чергах на автобуси, на які не збирався сідати, і, може, мене так і взяли там і послали насипати пісок у баластні мішки. А може, просто весь цей час лежав на блакитному вінілі крісла з автопілотом, уявляючи оце все? Що сталося з моєю пам’яттю? Як вийшло, що я не пам’ятаю цих болісних днів, і чому мене не дуже й турбує, що я не можу їх пригадати? Мабуть, так мені було краще, правда ж?
Забути не штука, але чи можливо жити далі?
Коли нарешті повернувся до підрозділу, нервував. Спускаючись останніми сходами, не мав жодної певності, що саме там побачу. Але все на вигляд було нормально, ішла якась діяльність. На дошці були записані якісь нові справи, над камерами горіли червоні лампочки. Повз мене пройшла К. Кі, повела кудись нового стажера.
- Рада вас бачити, товаришу, - звернулась вона до мене.
Сержант був в особливо доброму гуморі.
- А ось і наш слідчий! - сказав він. - Добре, що ви повернулися!
Складалося враження, що він говорить не лише про те, що мене оце довгий час не було на роботі.
На столі в нього лежало щось велике й металеве.
- Сержанте! - звернувся я.
- Сержант? - не зрозумів він. - Це хто?
- Тобто перепрошую, товаришу, - сказав я.
- Оце бойовий дух! - сказав Сержант.
І тут повз нас пройшов командир Пак, накульгуючи, з рукою на перев’язці. Він ніс щось у руці - мені не видно було, що саме, але воно було закривавлено-рожеве. Маю сказати вам, що цей командир Пак зі своїми шрамами на лиці - просто-таки моторошна фігура. Як гляне оцими мертвими очиськами з-під рваних повік, то здається, що він вийшов зі страшного кіно про якихось злих африканських диктаторів. Пак загорнув оте криваве в газету й пустив пневмопоштою в нижній бункер. Витер руки об штани й пішов.
Сержант поклацав пальцями в мене перед носом:
- Гей, товаришу!
- Вибачте, - сказав я. - Ще ніколи не бачив тут командира Пака.
- Він просто Командир, - сказав Сержант.
- Він просто Командир, - повторив я.
- Слухайте, - сказав Сержант. - Я знаю, що ви потрапили на збір урожаю, що квартира у вас на двадцять другому поверсі. Що у вас немає права першочергового входу до вагонів метро, - він сунув руку в кишеню - Ось вам дещо. Щоб звільнити вас від дрібних життєвих неприємностей.
У мене не було сумнівів, що то - те саме нове заспокійливе, про яке ходять чутки.