- Але ж середина дня, - сказав батько. - У тебе все нормально?
- Усе чудово, - сказав я йому.
Підійшов до столу і закрив папки.
- А ти босий, - сказала мати.
- Так.
І на них - тавро. І вони з цим знаком…
- Але я не розумію… - сказав батько.
- Мені треба буде працювати в ніч, - пояснив я. - І ще буде таке довге майбутнє. Якийсь час не зможу варити вам обід і водити до туалету.
- Не хвилюйся за нас, - сказала мати. - Ми впораємося. Коли мусиш іти - іди.
- Таки мушу, - відповів я.
Пішов на кухню. Витяг із шухляди відкривачку. Якусь мить постояв коло вікна. Працюючи під землею, відвик до полуденного ясного сонця. Звернув увагу на те, в чому мати куховарила: зі сковороди стирчала ложка, поряд - ще гаряча миска. На сушарці для посуду блищали дві скляні мисочки. Але все-таки вирішив: не треба таких.
- Мабуть, ви мене боїтеся, - сказав я їм. - Бо я для вас - таємниця. Бо ви мене по-справжньому не знаєте…
Думав, вони заперечуватимуть, але батьки мовчали. Дістав до верхньої полиці, зняв звідти банку персиків. Дмухнув на кришку, але вона ще не встигла припасти пилом. За столом узяв з материної руки ложку і сів: усе це лежало переді мною.
- Але вам більше не треба буде перейматися і боятися, - мовив я їм. - Бо сьогодні ви зустрінетеся зі мною справжнім.
Увіткнув у кришку відкривачку і почав вести повільне коло.
Батько принюхався:
- Персики?
- Так, - відповів я. - Персики у власному сокові.
- З нічного ринку? - спитала мати.
- Я їх, правду кажучи, украв із шафи з речовими доказами…
Батько глибоко вдихнув фруктовий запах:
- Так і бачу їх, просто перед собою, як вони блищать і сяють, і сік густий такий…
- Як давно я їла персики… - мовила мати. - Колись нам щомісяця картку на банку персиків видавали…
Батько промовив:
- Як же й давно це було.
- Мабуть, що так, - сказала мати. - Просто хочу сказати, що ми любили персики, але одного дня їх не стало…
- То можна я… - звернувся я до них. - Відкрийте-но рот.
Наче діти, вони відкрили роти. Батько заплющив свої білі очі, передчуваючи ласощі.
Я помішав персики в банці й вибрав шматочок. Підхопив цівку соку, яка перехопилася через край банки. Простяг руку й поклав шматочок у рот матері.
- Ммм, - протягнула вона.
Наступний шматок дав батькові.
- Ну синку, - сказав він, - оце так персик!
Запало мовчання, тільки гучномовець бухтів щось своє; батьки насолоджувалися моментом.
І промовили хором;
- Дякуємо Великому Керівникові Кім Чен Іру!
- Атож, - мовив я. - Йому варто подякувати.
Знову помішав персики й виловив шматочок.
- У мене друг з’явився, - сказав я.
- З роботи? - поцікавився батько.
- Так, з роботи, - погодився я. - Ми дуже близькі. Він мені дав надію, що я зможу знайти на світі кохання. Цей чоловік по-справжньому кохає. Я уважно вивчив його справу, і бачу, що таємниця любові - жертва. Він сам пожертвував усім заради коханої.
- Віддав за неї життя? - спитав батько.
- Радше взяв її життя, - відказав я й поклав йому в рот іще персик.
Материн голос затремтів:
- Як ми раді за тебе! Як каже Великий Керівник, кохання обертає Землю! Тож не вагайся. Шукай своє справжнє кохання! А за нас не хвилюйся. Ми про себе подбаємо.
Я поклав шматочок і їй у рот. Від несподіванки вона закашлялася.
- Мабуть, час від часу, - сказав їм я, - ви бачили, як я веду щоденник. То не зовсім щоденник, то біографія. Ви ж знаєте, я живу з того, що пишу біографії людей, і ми їх тримаємо у, так би мовити, окремій бібліотеці. Мій колега, ми його називаємо Сержант, каже, що головна проблема тих біографій у тому, що їх ніхто не читає. Це мені нагадує слова мого нового друга, який каже, що тих людей, яким би він хотів дати прочитати свою біографію, він уже ніколи не побачить…
Дав їм ще по шматочку з хорошою порцією соку.
- Ті люди, - сказав батько, - це та жінка, яку твій друг кохає ?
- Так.
- Та, яку він убив? - спитала мати.
- І її діти, - відповів я. - Це трагічна історія, що й казати.
Кивнув. Міг би бути гарний підзаголовок його біографії: «Командир Ґа. Трагедія». Чи як його насправді звали.
Півбанки персиків уже пішли. Помішав їх, витяг іще шматок.
- Лиши й собі, синку, - сказав батько.
- Так, справді досить, - відгукнулася мати. - Я так давно не їла солодкого, шлунок відвик.
Я похитав головою: ні.
- Це рідкісна банка персиків. Я хотів притримати її для себе, але легким шляхом життєві питання не розв’язати.
У матері затрусилася губа. Вона затулила її рукою.
- Але річ, власне, ось у чому. Мені важко писати свою біографію. У мене якийсь страх перед писанням про себе, нічого не можу з цим вдіяти. І це від того, що в глибині душі розумію: нікому не цікаво слухати мою історію. А от мій товариш, він вважав, що татуювання, яке він зробив, - воно не для людей, а лише для нього. Хоча світ його бачить, але по-справжньому це зображення призначене для нього. Утративши це татуювання, він по-справжньому втратив усе.
- Як можна втратити татуювання?! - здивувався батько.
- На жаль, це простіше, ніж може здатися… І я замислився, і зрозумів, що пишу не для нащадків, не для Великого Керівника, не задля блага всіх громадян. Ні, моя історія потрібна тим, кого я люблю, тим, хто дивиться на мене, як на чужого, боїться мене, бо вже нічого про мене справжнього не знає…
- Але твій друг - він що, убив тих, кого любив?
- Це нещастя, я розумію. Йому немає пробачення, та й не просить він цього. Але давайте я вам розкажу свою біографію. Я народився в Пхеньяні. Мої батьки працювали на фабриці. Батьки були немолоді, але вони були хороші батьки. Вони пережили всі чистки серед робітників, їх оминули всілякі звинувачення й виправні роботи.
- Але ми це й так знаємо, - кивнув батько.
- Тихенько! - зупинив я його. - Із книжкою не випадає сперечатися. Читаючи біографію, її не переписують. Ну й повернімося до моєї історії…
Вони доїдали персики, а я розповідав їм про своє нормальне дитинство, як я в школі грав на акордеоні та блок- флейті, як ходив на хор і співав високим альтом на виставі «Нас підносять виконані плани». Я знав напам’ять усі промови Кім Ір Сена й мав найкращі оцінки з теорії Чучхе.
Потім почалося те, чого вони не знали:
- Якось до нашої школи приїхав чоловік із Партії. Він перевіряв на вірність усіх хлопчиків одного за одним у сараї з реманентом. Сама перевірка тривала зо дві хвилини, але була важка. Мабуть, у тому й був весь її сенс. Я був радий, що її пройшов, усі пройшли, але ніхто потім і словом про це не обмовився.
Маючи змогу нарешті говорити про це, я почувався дедалі вільнішим: це я б ніколи не виклав на папері. Раптом зрозумів, що поділився б із ними всім, що ми будемо ближчі, ніж будь-коли. Розповів їм про приниження в армії, про єдиний статевий контакт із жінкою, про жорстокі випробування, які пройшов новачком у Пубйоку.
- Не хочу сильно розводитися про ту перевірку вірності, але для мене вона повністю змінила погляд на речі. Груди в медалях - це може бути герой, а може людина з хтивими руками. Я став підозріливим, розумів, що під поверхнею завжди щось ховається, якщо копнути як слід. Мабуть, це й визначило мій подальший шлях, і він підтверджував, що немає таких благонадійних, готових до самопожертви громадян, якими ми є за словами влади. Я не скаржуся, просто констатую факт. Я не зазнав і половини того лиха, що інші люди. Я не виріс у сиротинці, як мій друг командир Ґа.
- Командир Ґа? - перепитав батько. - То він твій новий друг?
Я кивнув.
- Дай мені відповідь, - сказав батько, - чи командир Ґа - це твій новий друг!
- Так.
- Але ж командирові Ґа не можна довіряти! - сказала мати. - Він боягуз і злочинець!