- Так, - додав батько. - І самозванець!
- Ви ж не знаєте командира Ґа. Чи ви мої папери читали?
- Ми не читали ніяких паперів! - сказав батько. - Ми знаємо це з найнадійнішого джерела. Командир Ґа - ворог держави!
- Не кажучи про його дружка - цього слизького типа товариша Бука, - додала мати.
- Навіть імені цього не кажи! - зупинив її батько.
- Але звідки ви це взяли? - здивувався я. - Що за джерело?
Обоє показали на гучномовець.
- Його історію передають із продовженням, - сказала мати. - Про нього й Сан Мун.
- Так! - сказав батько. - От учора п’ята частина була. Там командир Ґа їде в оперу з Сан Мун, але то не справжній командир…
- Досить! - сказав я. - Цього не може бути. Я ще зовсім небагато записав про нього. До кінця не дійшов і близько.
- А ти сам послухай, - сказала мати. - Гучномовець не бреше. Сьогодні ввечері продовження.
Я потяг стілець на кухню, став на нього й вирвав зі стіни гучномовець. Але з нього все одно стирчав кабель, і апарат белькотів своє. Тільки кухонний ніж примусив його замовкнути.
- Що тут робиться?! - вигукнула мати. - Що ти робиш?!
Батько аж зайшовся:
- А якщо американці нападуть?! Як ми почуємо попередження?!
- Можете більше не турбуватися нападами американців, - сказав я їм.
Батько встав, намагаючись мене зупинити, але з рота в нього потекла слина. Він схопився рукою за рот, губи, але вони нічого не відчували. У матері затрусилася рука. Вона спробувала втримати її другою. Почав діяти токсин ботулізму. Час на суперечки й підозри вичерпався.
Я згадав те жахливе фото, де сім’я Бука лежить під столом і всіх скрутила судома. І твердо вирішив, що такої некрасивої смерті в батьків не буде. Я налив кожному велику склянку води і поклав на розкладачки, де вони чекатимуть ночі. Весь вечір до самих сутінок я дарував їм свою правду, до останнього шматка, до крихти, не пропускаючи нічого. Говорячи, дивився у вікно й закінчив лише тоді, коли вони почали корчитися на розкладачках. Я не міг нічого робити, доки не посутеніє, і, коли нарешті стало темно й Пхеньян став як той чорний цвіркун у казці - усюди і ніде, його сюрчання дратувало лише тих, хто не зважив на останній заклик лягати спати. Місяць виблискував на поверхні ріки, і після того, як пугачі вже побували на даху, вівці з козами видавали лише один звук: жували траву в темряві. Коли стало зовсім поночі, батьки вже не відчували нічого. Я поцілував їх на прощання, бо не міг уже дивитися на те, чого не уникнути. Певною ознакою ботулізму є втрата зору, тож я тільки сподівався, що вони так і не зрозуміли, що з ними сталося. Востаннє роззирнувся кімнатою: родинне фото, батькова губна гармонія, їхні обручки. І все залишив. Туди, куди я йду, цього взяти не можна.
Із відкритою раною командир Ґа той тяжкий шлях не здолає. На нічному ринку я виміняв за свій пубйоківський значок йоду й великий компрес. Поночі перетнув місто, дістався 42-го підрозділу, відчув, як тихо спочиває гігантська машина. Дроти над головою не гули, вода в трубах не булькала. Пхеньян згорнувся тигровим клубком на ніч, готуючись до стрибка на завтрашній день. І як же мені подобалося, коли столиця зранку оживає, у небо здіймаються дими, пахне смаженою редискою, жаром трамвайних гальм. Я ж міський. Скучатиму за метро, за його гудінням, його жвавістю. От якби було тут місце для людини, яка збирає людські історії та записує їх… Але в Пхеньяні вже повно тих, хто пише некрологи. І пропаганди вже зносити не можу. Можна подумати, що до лихих доль люди звикли.
Коли я прийшов до командира Ґа, той спитав:
- Уже ранок?
- Ще ні, - відповів я. - Ми ще маємо час.
Постарався надати командирові Ґа якнайкращу допомогу. Від йоду пальці в мене стали такі червоні, наче це я його катував. Але коли я забинтував Ґа, рани стало не видно. Пов’язку я закріпив цілим рулоном ізоляційної стрічки.
- Я тебе звідси витягну, - сказав я йому. - Тебе понести?
Він кивнув.
- Тобі важливо, куди я тебе несу, які будуть перешкоди?
Він похитав головою:
- Ні.
- Ти готовий? Тобі ніяк готуватися не треба?
- Не треба, готовий.
Я його підсадив, потім поніс на руках через весь підрозділ до відсіку допитів. Поклав у блакитне крісло.
- Це тут ви мені аспірин давали, коли мене щойно привезли… Здається, так давно це було.
- Це буде не така вже й погана подорож, - запевнив я його. - По той бік не буде ні Пубйоку, ні електрошокерів, ні тавра. Сподіваюся, ти потрапиш у колгосп. Там нелегко, але можеш завести нову сім’ю й служити народові в істинному дусі комунізму - самовідданою працею.
- Я вже прожив життя, - сказав командир Ґа. - Решту можу спокійно віддати.
Я взяв дві таблетки заспокійливого. Коли командир Ґа відмовився, я випив обидві.
Пішов у підсобку, пошукав підгузник середнього розміру.
- Треба? - запропонував я. - Ми тримаємо такі про запас для поважних осіб. Щоб незручно не вийшло. Ось достатньо великий.
- Ні, дякую.
Я зняв штани й надів його собі, застібнув на липучки.
- Знаєш, я тебе поважаю, - сказав я йому. - Ти єдиний чоловік, який пройшов таке й не розколовся. І ти розумний: коли б ти сказав нам, де актриса, вони б тебе одразу вбили.
- Ти мене приєднаєш до цієї машини?
Я кивнув.
Він подивився на дроти й вимірювачі енергії на автопілоті.
- А це не такий уже секрет. Актриса просто втекла з країни.
- Ну ти ніяк не спиняєшся, ні? Ти зараз утратиш усе своє, крім хіба що пульсу, - а все голову нам морочиш.
- Це правда, - сказав він. - Вона сіла в літак і полетіла геть.
- Не може бути! Ну якісь селяни ризикують життям, руками-ногами, намагаючись перепливти крижану річку. Але народна актриса просто під носом у Великого Керівника? Ти знущаєшся з мене.
Я дав йому пару паперових бахіл. Ми обидва всілися в блакитні крісла, роззулися, зняли шкарпетки й наділи натомість бахіли.
- Не хочу тебе ображати, - сказав він, - але чиї ж, по-твоєму, фотографії приходять на мій телефон? Моя жінка й діти зникли, а тут звідкілясь здалеку мені на телефон приходять фотографії жінки й дітей. Хіба це так складно?
- Маю сказати, це загадка. Я довго над нею думав. Але ж я знаю, що ти вбив тих, кого любив. Інакше бути не може.
Я витяг телефон із кишені й повитирав з нього фотографії.
- Якщо слідчий починає допит, то він не знає напевне тільки одну річ… але, знаєш, я вже не та людина. Я більше не записую біографії. Тепер мене хвилює лише моя історія.
Я вкинув телефон у металеву ємність разом із монетами та моїм посвідченням, де було написано лише «Слідчий».
Він показав на ремені:
- Ти ж не будеш мені чіпляти оце, ні?
- Вибач, маю так зробити. Треба, щоб люди бачили, що я це з тобою зробив, а не навпаки.
Я нахилив його крісло, пристебнув йому руки й ноги. Але сильно не затягував з поваги до нього.
- Шкода, що не зміг дописати твою біографію, - сказав я йому. - Якби вдалося, я б її відправив разом із тобою, і по той бік ти б її прочитав й знову став собою.
- Не хвилюйся, - сказав він. - По той бік буде вона. Вона впізнає мене й скаже мені, хто я.
- Ось, хочеш? - Я простягнув йому ручку. - Можеш написати своє ім’я десь на тілі, тільки так, щоб не видно було: на умкйоуні чи між пальців на нозі. Так ти теж потім згадаєш, хто ти. Я не для того, щоб твоє ім’я дізнатися, я не обманюю.
- А ти так зробиш?
- А я не хочу пам’ятати, хто я.
- Та я навіть не знаю, яке ім’я писати… - сказав він.
Я став на коліна й став приєднувати до його голови електроди.
- Знаєш, твою історію по гучномовцях передають, - розповів я йому.
- Навіщо?
- Не знаю, але оскільки тебе завтра на стадіоні не затаврують, то в тій історії, мабуть, буде якийсь новий кінець.