- То нащо оце все, антени оці крутити всілякі? Що там?
Чон До не знав, що сказати.
- Голос.
- Це в океані? А який, що він каже?
- Якісь американці, росіянин там із ними по-англійськи говорить. Був і японець. Говорили про всякі маневри, стикування.
- Без образ, але це схоже на ті балачки про змови, які я у своєму будинку від старих вдів чую.
Коли другий помічник сказав це вголос, воно прозвучало якось параноїдально. Але, правду кажучи, Чон До не був такий уже далекий від ідеї про змову. Що якісь люди між собою заодно, що все робиться для чогось, що є якийсь план, і намір, і мета в тому, що люди роблять, - йому треба було в це вірити. Нормальні люди, розумів він, потреби так думати не мають. Та, що веслує вдень, бачить той обрій, з-за якого випливла, а якщо озирнеться - той, до якого прямує. А та, що веслує вночі, має тільки сплеск із кожним помахом і віру, що всі ці сплески разом приведуть додому.
Чон До поглянув на годинник:
- Ось-ось подаватиме сигнал нічна. Чи хочеш денну?
Другий помічник раптом обурився:
- Що це за питання таке? Яка мені різниця - котра? Я з них жодної не хочу. У мене жінка найкрасивіша в усьому будинку. Коли я дивлюся їй в очі, я точно знаю її думки. Знаю, що вона скаже, ще до того, як вона розкриє рота. Ось це і є кохання, спитай будь-кого з людей старого гарту.
Другий помічник закурив іще одну цигарку, а потім викинув її в море.
- Ну, припустімо, сидять там на дні росіяни з американцями. А чого ти думаєш, що вони щось погане замислили?
Чон До думав про всі популярні визначення кохання: що це - як дві голі руки, які тримають жарину, оберігаючи вогонь; що це перлина, яка не потьмяніє навіть у шлунку, коли ковтнути її з молюском; що це ведмідь, який годує тебе медом просто з кігтів. Чон До уявив тих дівчат: вони передають одна одній працю й самоту разом із веслами.
Чон До показав на воду:
- Там сидять американці й росіяни, і я знаю: вони щось замислили. Ти коли-небудь чув, щоб хтось запускав підводний човен заради, бляха, миру і братерства?
Другий помічник відкинувся спиною на лебідку, подивився на широке небо вгорі:
- Ні, мабуть, не чув.
Із рубки вийшов капітан і сказав другому помічникові, щоб не забув винести відра з гальюна. Чон До запропонував капітанові закурити, але, коли хлопець пішов униз, той відмовився.
- Не забивай ото йому голову всяким, - кинув він і повагом пішов темними східцями в бік високого носа «Чунми».
Повз них сунуло щось велике, вантажне, з палубою, всуціль заставленою новими автомобілями. І поки судно пропливало повз «Чунму», прямуючи, імовірно, з Південної Кореї до Каліфорнії, місячне проміння швидкими зблисками вигравало на тисячі свіжих лобових стекол.
Минуло, мабуть, дві ночі, і трюми «Чунми» були повні - судно взяло курс додому, на захід. Чон До саме курив із капітаном і стерновим, коли побачили червоний миготливий спалах у рубці. Віяв попутний північний вітер, то на палубі було тихо, аж здавалося, ніби судно стоїть. Вогник знову замигав.
- Приймете? - спитав стерновий капітана.
Капітан витяг із рота цигарку й подивився.
- Що там?
- Що там? - спитав і стерновий.
- Так, що там таке? Правда, для нас у кожному разі справи лайно.
Урешті капітан підвівся й поправив куртку. Російська відсидка вилікувала його від пияцтва, але він пішов у рубку, немовби передчуваючи неуникненну чарку, а не радіограму від морського міністра з Чхонджина.
- Дай їм волю… - кивнув стерновий у бік рубки, де вже згасло червоне: вони зрозуміли, що капітан прийняв сигнал. Не сказати, що в нього був вибір. «Чунма» весь час була на зв’язку, бо її колишні господарі-росіяни поставили на судні радіо від підводного човна - його довга антена була призначена для передавання з-під води, і воно живилося від двадцятивольтної свинцево-кислотної батареї.
Чон До стежив за силуетом у рубці й намагався уявити, що капітан каже по радіо, за тим, як він відсуває на потилицю шолом і тре очі. Чон До у своїй каютці працював лише на прийом. Ніколи в житті він не передавав сигналів. На суходолі він таємно майстрував передавач і що ближчий був до завершення роботи, то більше хвилювався, що ж він ним передаватиме.
Коли капітан повернувся, то всівся біля отвору в поруччі для лебідки з вантажем, звісив ноги з борту. Він зняв свій шолом - засмальцьований предмет, який надягав лише зрідка, - і поклав поряд. Чон До став роздивлятися мідний шолом, де були вибиті серп і молот на тлі компаса, а також гарпун. Таких головних уборів більше не роблять.
- Ну? - спитав стерновий. - Чого їм треба?
- Креветок, - відказав капітан. - Живих.
- У цих водах? - перепитав стерновий. - У цю пору року? - Він похитав головою. - Ні, це ніяк не вийде.
Чон До спитав:
- А чого вони не можуть просто креветок купити?
- То і я в них спитав, - відповів капітан. - А вони кажуть: треба саме північнокорейських.
Таке замовлення могло йти лише зверху, можливо, навіть із самої верхівки. Вони чули, що в Пхеньяні великий попит на холодноводних креветок. За новою модою, їх їдять живцем.
- І що робити? - спитав стерновий.
- Що робити, - пробурчав капітан, - що робити…
- Ну що ж тут вдієш, - знизав плечима Чон До. - Замовили нам тих креветок, то треба їх дістати, еге ж?
Капітан нічого не сказав, він відкинувся назад, усе ще звісивши ноги з борту, і заплющив очі.
- Вона в усе щиро вірила, - промовив він, - моя дружина. Вважала, що тільки соціалізм знову зробить нас сильними. Вона завжди казала: «Будуть труднощі, потрібні будуть якісь жертви. А потім усе буде добре…» Я, знаєте, і не думав, що колись за отакими словами скучатиму. Не розумів, як мені потрібен хтось, хто завжди скаже мені - чому так .
- Та чого там, - почав було стерновий. - Адже від вас інші люди залежать. Тут ви всім потрібні. От уявіть, що було б, якби другий помічник не мав кому цілий день ставити дурні питання!
Капітан тільки рукою махнув.
- Росіяни дали мені чотири роки, - сказав він. - Чотири роки потрошити рибу на кораблі, весь час у морі, ні разу в порт не заходили. Я домовився, щоб росіяни відпустили мою команду. Вони там усі були молоді, в основному сільські хлопці. А наступного разу? Ох, сумніваюся.
- Ну ми ж просто по креветки попливемо, - заспокійливо мовив стерновий, - а як не зловимо, то й не зловимо.
Капітан на цей план нічого не відповів, а продовжив:
- Весь час припливали траулери. Кілька тижнів походять у морі, а тоді вилов везуть до нас, на тюремний корабель. Ніколи не знаєш, що це. Ти в цеху, і тут чуєш двигуни, траулер суне, а тоді гідравлічний затвор відкривається - ми інколи одразу на столи вилазили - і жолобом, як хвиля, у цех вивалюється риба, тисячі рибин: жовтохвіст, тріска, люціан, навіть дрібні сардинки, - і раптом опиняєшся по пояс у них. І всі вмикають пневматичні пилки, бо ніхто звідси не вийде, поки не прорідить собі шлях у тій рибі. Бувало, що риба вся в інеї, бо шість тижнів лежала в трюмі, а бувало, що з ранкового вилову, аж слиз живий на ній.
- Ближче до вечора, - вів далі капітан, - відкривали шлюзи, щоб спустити відходи, і виливали в море тисячі літрів риб’ячих нутрощів. Ми завжди виходили нагору на це подивитися. Нізвідки налітали цілі зграї морських птахів, а потім риби з акулами - повірте мені, там таке робилося! А потім з глибини здіймалися кальмари, здоровенні, з отих, арктичних, вони біліли, як молоко у воді. Від збудження вони ставали червоно-білими, біло-червоними, а коли кидалися, то осліплювали свою жертву - біліли, аж світилися, ви такого навіть не уявили б. Коли кидається кальмар - це як блискавка під водою…
- Було якось, два траулери вирішили наловити отих кальмарів. З одного скинули сіть і виставили на глибину. Низ цієї сіті причепили на другий траулер, який виконував роль буксира. Кальмари повільно спливли, деякі по центнеру важили, а коли почали кидатися, то сіть під ними вже піднялася - і виходу їм не було.