- Ми це все спостерігали з палуби. Щось їм кричали, підбадьорювали, вірите? Тоді пішли назад працювати, наче й не навалять нам зараз у цех під зав’язку отих самих кальмарів, аж електричних від люті. Ну тисячу акул - то ще нехай, у них же не по десять рук і того чорного дзьобища нема. Акули не так лютують, у них нема таких здорових баньок і присосок з гаками. Як згадаю цей звук, коли кальмари ляпають з жолоба, і чорнило на всі боки, і дзьоби об сталь скрегочуть, і вони з люті аж міняться… Там на борту був такий малий, в’єтнамець, до гроба не забуду. Такий славний хлопчина, салабон іще, десь як наш молодий другий помічник, ну і я щось ніби взяв його під крило. Воно ж дитина, ще життя не знає. І руки, ви б бачили, які дрібні. Зап’ястя ну отаке…
Чон До слухав цю історію так, немовби її передавали по радіо з далекої далини. За такі живі, людські історії можна було не на жарт сісти, однаково про що розповідалося. Не важливо, про стару бабу чи про злих кальмарів - якщо оповідь відволікала почуття від Великого Керівника, це було небезпечно. Чон До відчував, що потрібна друкарська машинка, що це треба записати, і то була серйозна причина слухати в темряві.
- А звали його як? - звернувся він до капітана.
- Штука в тому, - той раптом змінив тему, - що забрали її в мене не росіяни. Росіянам тільки й треба від мене було, що чотири роки. Потім відпустили, і все. А тут воно ніколи не кінчається. Нема кінця-краю.
- Що це значить? - спитав стерновий.
- Це значить - розвертай, - відрубав капітан. - Знову на північ пливемо.
Стерновий вирішив уточнити:
- Ну ви ж нічого дурного не надумали, правда?
- Я збираюся просто йти по креветок.
Чон До поцікавився:
- А тоді, коли вас узяли росіяни, ви ходили по креветок?
Але капітан заплющив очі.
- Ву, - сказав він. - В’єтнамця звали Ву.
Наступної ночі місяць був дуже яскравий, і вони вже були далеко на північ, біля мілин Чурчуксану, спірної групи вулканічних острівців. Увесь день капітан казав Чонові До прислухатися до всього, до «будь-кого, будь-чого будь-де поблизу», - але, коли вони наблизилися до найпівденнішого атола, віддав команду вимкнути все, так щоб усі батарейки можна було поставити в ліхтарики.
Невдовзі стало чути, де з моря витикаються скелі, і від вигляду білої піни на невидимо-чорній пемзі ставало моторошно. Коли не видно скель, навіть місяць не допомагає. Капітан разом зі стерновим стояв коло стерна, а перший помічник із великим ліхтарем - на носі. Другий помічник був біля правого борту, а Чон До - біля лівого, підсвічували воду ліхтариками, щоб знати глибину. З повними трюмами «Чунма» глибоко сиділа у воді й повільно слухалася стерна, тож коло мотора невідлучно сидів машиніст - на випадок, якщо треба буде швидко прискоритися.
Була лише одна протока, яка звивалася полем застиглої лави; навіть припливу непросто було пройти її, і невдовзі приплив поніс їх уперед і майже вбік через неї; дно під ліхтариком Чона До тьмяно зблискувало.
Капітан немовби ожив: на його обличчі грала дика посмішка людини, котра не має чого втрачати.
- Росіяни називають цей жолоб фокстротом, - сказав він.
Удалині, на лінії припливу, Чон До побачив якесь судно. Погукав першого помічника, і вони разом його освітили. То був розбитий патрульний катер, який одним боком сидів на камінні з молюсками. Жодних розпізнавальних знаків на ньому не було, на скелях він пролежав довгенько. Антена була мала й закручена гвинтом, тож Чон До розсудив, що радіо, яке варто рятувати, там нема.
- Певно, що розбилося воно деінде, а катер сюди прибило, - зауважив капітан.
Чон До не був так уже цього певний. Стерновий промовчав.
- Пошукайте шлюпки, - наказав капітан.
Другому помічникові було прикро, що він стоїть не з того боку судна.
- Перевірити, чи хтось вижив? - спитав він.
- Просто присвіти оцим ліхтарем, - сказав йому стерновий.
- Є що-небудь? - поцікавився капітан.
Перший помічник похитав головою: нема.
Чон До побачив червоний вогнегасник, причеплений біля стерна, і, хоч як би йому хотілося, щоб вогнегасник був і на «Чунмі», він промовчав, і вони зі свистом промчали далі повз місце аварії.
- Певне, нема там такої шлюпки, заради якої варто піти на дно, - нарікав капітан.
Вогонь на «Чунмі» гасили відром, тож такий момент, коли треба залишати корабель і другий помічник виявив би, що шлюпок нема, так ніколи й не настав.
Другий помічник спитав:
- А що там із тією шлюпкою?
- Ти світи давай, світи, - нагадав стерновий.
Вони пройшли ту протоку, і, немовби зірвавшись із ланцюга, «Чунма» вскочила в тихіші води. Скелястий зад острова був над ними, а за півкілометра від них нарешті заблищала, замінилася від зовнішніх течій велика лагуна. Отам і могли збиратися креветки. Ліхтарі погасили, приглушили двигун і ввійшли до лагуни за інерцією. Невдовзі круговий приплив потягне їх назад. Течія була постійна, спокійна, поволі наростала, і, навіть коли кіль торкнувся піску, ніхто особливо не хвилювався.
Унизу стирчали прямовисні обсидіанові скелі, берег був крутий і склисто поблискував: уже сам цей блиск здавався таким гострим, що об нього можна порізати ногу. У пісок вчепилися маленькі покручені деревця, і в синюватому світлі видно було, що вітер покрутив їм навіть глицю. Понад водою при місяці було видно купи намитого з проток каміння.
Машиніст розвернув стріли, тоді закинув сіті у воду, намочивши їх, щоб під час швидких прогонів вони були під водою. Помічники перевірили троси та блоки, потім підняли сіть перевірити, чи нема в ній креветок. Із зеленого нейлонового плетива і справді витрусили кілька креветок, але було там і ще дещо.
На палубі, серед кількох десятків креветок, що возилися і світилися фосфором, виявилися дві кросівки. Розпаровані.
- Американське взуття, - визначив машиніст.
Чон До прочитав напис на кросівці:
- «Найк».
Другий помічник схопив кросівку.
Чон До помітив у його очах хвилювання.
- Ні, не бійся, - заспокоїв він другого помічника, - дівчата пливуть далеко звідси.
- Почитай етикетку, - сказав другий помічник. - Це жіночий черевик?
Прийшов капітан і роздивився кросівку. Понюхав, позгинав підошву, щоб подивитися, скільки витече води.
- Не хвилюйся, - заспокоїв капітан. - Він невзуваний.
Він віддав стерновому команду ввімкнути прожектори - і в нефритово-сіруватій воді вони побачили цілу хмару кросівок. Може, кілька тисяч.
Стерновий придивився до води.
- Сподіваюсь, у цій ванні ніде не маячить із-під них контейнер, - промовив він, - і не чекає, щоб нам днище вибити.
Капітан розвернувся до Чона До:
- Сигнали аварії приймаєш?
Чон До відповів:
- Ви ж знаєте політику щодо них.
Другий помічник спитав:
- А яка політика щодо них?
- Та знаю я її, - сказав капітан. - Просто хочу дізнатися, чи не пливе за нами тепер, після відповіді на сигнал, кілька суден.
- Не чув нічого такого, - запевнив Чон До. - Але по радіо вже більше на поміч не кличуть. Є тепер аварійні маячки, які автоматично передають координати GPS на супутник. Я такого й не вловлю. Стерновий має рацію - це, мабуть, тут десь змило з палуби вантажний контейнер.
- То що, сигнали аварії не приймаємо? - спитав другий помічник.
- Коли оцей на борту - ні, - сказав капітан і дав кросівку Чонові До. - Ну то що, товариство, закиньмо знову наші сіті. Нічка буде довга.
Чон До знайшов у Владивостоку радіостанцію з гучним і якісним звуком і ввімкнув її через гучномовець на палубі. Там грав Штраус. Команда кидала сіті в чорні води й не мала часу роздивлятись американське взуття, гора якого росла на палубі.
Поки команда нагорі ловила кросівки, Чон До вдягнув навушники. У них верещало й гавкало, і ці звуки, певне, когось десь тішили. Він не почув китайських зізнань одразу після заходу сонця, та й добре, бо в цих голосах звучала йому така туга й безнадія, а отже, й вина. Він не почув про ті окінавські сім’ї, кожна з яких кликала батька, котрий плив у далеч на своєму кораблі, але Чонові До важко було особливо жаліти дітей, у яких є мама, брати й сестри. Та й від цього «визнай нас» аж нудило. Коли російські родини своїм чоловікам-в’язням просто передають вітання, це надає людині сил. А намагатися вмовити батька-втікача повернутися? Хто ж повернеться на це? Хто б хотів, щоб його знали як таку нещасну, жалюгідну дитину?