- А нащо домовому комітету їх розводити? І - стій - що робиться по неділях?
- Хлопці в караоке-барі казали, що в Пхеньяні собаки заборонені.
- Кажуть, авжеж.
- Цивілізація.
- А тебе на заводі не шукатимуть?
Вона нічого не відповіла. Натомість опустилася на коліна й стала перевіряти кишені валізи, шукаючи, чи не залишилося там чого-небудь від попереднього господаря.
- Тобі влаштують час самокритики, - сказав Чон До.
- А я на консервний завод не вернуся.
- Ніколи?
- Ні, - кивнула вона. - Поїду до Пхеньяна.
- Поїдеш до Пхеньяна…
- Отож.
У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.
- Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, - продовжила ділитися планами жінка.
- Що саме?
- Мені видадуть чоловіка на заміну.
- І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?
- Я ж дружина героя!
- Тобто ти хочеш сказати, удова героя.
- Не кажи такого слова, - обурилася вона. - Мені воно огидне.
Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.
- Послухай, - сказала вона, - те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.
Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.
Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.
- Слухай, синку, - промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». - Пора повертати тобі здоров’я.
Капітан відкрив пляшки й нарізав сиру рибу боцманським ножем.
- За героїв! - сказав капітан, і обидва мляво випили. А от тунець - це було якраз те, чого Чону До дуже хотілося. Жир моря пахнув дивовижно, наповнював ароматом весь рот, і Чон До насолоджувався цим смаком.
- Добрий був вилов? - спитав Чон До.
- Вода аж кипіла. Але без вас із другим помічником усе, звичайно, не те. Ми двох матросів узяли на підмогу з «Квана Лі». Чув, що їхній капітан залишився без руки?
Чон До кивнув.
Капітан похитав головою:
- Ох, мені дуже шкода, що вони так тебе обробили. Я й попередити тебе хотів, але це однаково не допомогло б…
- Нехай, усе вже позаду.
- Найважче позаду, і ти пройшов його гідно, ніхто, крім тебе, так не зміг би! Ну, а тепер - нагорода, - мовив капітан. - Вони дадуть тобі трохи часу зализати рани й розібратися, що до чого, а потім почнуть із тобою носитися. Герой, який ризикнув життям під дулами гвинтівок, рятуючи іншого героя, якого американці кинули акулам! Та ти ж будеш легендарною особою. Вони спробують якось тебе використати. Після цих двох історій із начальником консервного заводу і капітаном «Квана Лі» вони хочуть добрих новин. Тож - усе, що захочеш, вибирай.
- На мовні курси я вже ходив, - сказав Чон До, а потім додав: - А ви як гадаєте, з усіма цими течіями не вийде, що він повернеться?
- Ми всі любимо цього хлопчиська. І він зробив свою помилку, але повернутися вже не може. Його в нашій історії вже не буде. Така зараз наша історія. Тож так собі в голову і вклади. А дівчинка його, вона як, нормально це пережила?
Але не встиг Чон До відповісти, як капітан помітив карту на стіні. У кімнаті було темно, і він підійшов ближче і присвітив.
- Що за лиха година?! - вигукнув капітан. Він став виривати кнопки й покидав їх на підлогу. - Тиждень минув, а цей хлопчисько мені спокою не дає!
Він зняв мапу зі стіни.
- Послухай, - мовив капітан, - я маю тобі дещо сказати. Раніше ми думали, що другий помічник нічого з собою не забрав, але це ми не додивилися. Ми не лазили в трюм до твого обладнання.
- Що ви маєте на увазі?
- Пропав один із твоїх приймачів. Він радіо з собою взяв.
- Чорне? - спитав Чон До. - Зі сріблястими ручками?
- Ні, з зеленою шкалою, - відповів капітан. - Це не проблема? Нам від цього погано не буде?
Чон До тепер чітко побачив другого помічника у човні в темряві: при ньому лише батарея, радіо, що світиться зеленим, і цигарки без сірників.
- То дуже простеньке радіо, - запевнив Чон До. - Таке саме ще знайдемо де-небудь.
- Оце бойовий дух! - усміхнувся капітан. - Ох я ж і дурень, мало не забув - з’їж іще тунця! А що дівчинка, що ти про неї думаєш? Я оце поговорив із нею. Вона про тебе дуже високої думки. Чи можу я тобі щось принести, може, щось треба?
Пиво пішло через організм Чона До транзитом.
- Там банка стоїть, - сказав він. - Не могли б ви мені її передати?
- Авжеж, звичайно, - сказав капітан, але, узявши, подивися на банку з підозрою. Здавалося, він її зараз понюхає, але натомість передав її Чонові До.
Чон До ліг на бік і засунув банку собі під простирадло. Якийсь час єдиним звуком у кімнаті було нерівне дзюрчання сечі в банці.
Капітан заговорив, перекриваючи цей звук.
- То таке, бач, подумай гарненько. Ти тепер герой, і вони питатимуть, чого ти хочеш. Тож чи є щось таке, чого попросиш?
Закінчивши, Чон До заплющив очі. Тоді обережно віддав банку капітанові.
- Мені б хотілося лише одного, - сказав Чон До, - залишитися на «Чунмі». Мені там затишно.
- То будь ласка. Там усе твоє обладнання.
- І світло вночі є.
- І світло вночі є! - погодився капітан. - Можеш вважати, що вже домовлено. Ти тепер житимеш на «Чунмі». Це мені зовсім просто. Але чого ти от насправді хочеш, такого, що тобі можуть дати чиновники?
Чон До завагався. Він приклався до пива і спробував подумати, чим держава може покращити його життя.
Капітан відчув його вагання та став наводити приклади з життя - якої нагороди просили й отримували ті, хто вчинив подвиг:
- Ось хлопці в Йонбьоні загасили пожежу на атомній електростанції - одному з них дали машину, у газеті про це писали. Інший захотів собі телефон - і будь ласка, без питань, провели йому в квартиру телефон. Коли ти герой, то воно отак.
- Мені треба подумати, - сказав Чон До. - Це якось трохи несподівано. Я так, не задумуючись, і не скажу…
- Атож, я знаю. Я це розумію, бо ми - одна сім’я. Ти з тих, хто не хоче нічого для себе. Тобі треба небагато, але коли йдеться про інших людей, ти гори звертаєш. Цими днями ти це показав і тепер поводишся як наш, рідний. Ти знаєш, я відсидів за свою команду. Я не герой, але я віддав чотири роки свого життя за те, щоб мої хлопці вернулися додому. Я так це показав.
Вигляд у капітана був збуджений, навіть збентежений. Він і далі тримав банку з сечею, і Чон До хотів допомогти йому її поставити. Капітан посунувся на край стільця, наче збирався перебратися на матрац.
- Мабуть, річ просто в тому, що я старий. Тобто, хочу сказати, у людей бувають різні проблеми. У багатьох - набагато гірші, ніж у мене, але я просто не можу без неї жити, просто не можу. Саме до неї думкою повертаюся весь час, і я не те що злюся чи ображаюся через те, що сталося, але мені просто необхідна моя дружина, я хочу її повернути. І, розумієш, ти це можеш, ти зараз можеш усе. Дуже скоро ти зможеш мовити слово, і станеться все, що ти скажеш.