Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.
Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.
- Це ти живеш у домі начальника заводу? - спитала вона.
- Так, - відказав Чон До.
- Краще б той будинок згорів! - сказала старенька.
Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий чоловік, який його допитував. У руках він тримав пару «найків».
- Що це, в дідька, у вас на даху?
- Собаки, - відказав Чон До.
- Смердючі створіння. У Пхеньяні вони заборонені. Так і тут повинно бути. Та й свинину я можу в будь-який день отримати.
Чоловік підняв своїми покрученими руками «найки»:
- А це що таке?
- Якісь черевики американські, - сказав Чон До. - Одного вечора в сіті нам потрапили.
- Та невже! А для чого вони?
Було важко повірити, що слідчий із Пхеньяна ніколи не бачив хороших кросівок. Проте Чон До пояснив:
- Напевне, для фізкультури.
- Чув про таке, що американці займаються безглуздою працею для розваги. А це що таке? - Він показав на радіо.
- Це з роботи, - відповів Чон До. - Я його лагоджу.
- Увімкни!
- А воно ще не зібране. - Чон До показав на тазик із деталями. - Та й коли б зібрав, то антени нема.
Слідчий поклав кросівки й пішов до вікна. Сонце було високо, але ще йшло вгору, і глибоке море під його промінням блакитно сяяло.
- Ти тільки поглянь! Дивився б на це й дивився.
- Так, дуже гарне море, - шанобливо відказав Чон До.
- Якщо зараз піти в доки й закинути вудку - клюне? - спитав слідчий.
Добре клювало південніше, де з консервного заводу зливали відходи в море, але Чон До сказав:
- Так, мабуть.
- А північніше, у Вонсані, - промовив старий, - там пляжі, еге?
- Ніколи там не був, - відповів Чон До. - Але пісок з корабля видно.
- Ось, я приніс тобі оце.
Він вручив Чонові До оксамитову малинову коробочку:
- Це твоя медаль за героїзм. Я почеплю її тобі, хоча, маю сказати, ти якийсь не медальний хлопець. Мені це в тобі подобається.
Чон До не відкрив коробочку.
Старий слідчий знову поглянув у вікно.
- Щоб вижити в цьому світі, мусиш бути сто разів боягузом, але принаймні раз - героєм. - І він засміявся. - Принаймні так мені один сказав, коли я його колошматив.
- Я просто хочу назад на своє судно.
Старий слідчий поглянув на Чона До.
- Щось у тебе сорочка від солоної води зсілася, - зауважив він. Він відгорнув рукав Чона До і подивився на рани, з червоними краями й мокрими кутками.
Чон До відсмикнув руку.
- Спокійно, спокійно, тигре. Ще нарибалишся. По-перше, нам треба показати цим американцям. Хай отримають своє. Я знаю, що план уже запущено в дію. Тож треба тебе трохи причепурити. А то зараз таке враження, ніби акули перемогли.
- Це все - якесь випробування, так?
Старий слідчий посміхнувся:
- Тобто?
- Оці запитання про Вонсан, наче я дурник якийсь, - усі ж знають, що там немає ніяких пенсіонерів. Усі ж знають, що туди просто приїжджають на відпустку головні військові. Чому не сказати прямо, чого вам від мене треба?
На обличчі сивого слідчого проскочив вираз непевності, який одразу змінився на уважне оцінювання й урешті перетворився на посмішку.
- Що ти?! - мовив він. - Я не той, хто мав би тебе лякати. - І розсміявся. - А серйозно, з погляду закону ми обидва герої. Ми в одній команді. Наша мета - показати американцям, які отаке з тобою зробили, де раки зимують. Але спочатку я маю знати, чи нема в тебе яких непорозумінь із капітаном. Сюрпризів нам не треба.
- Ви про що? - спитав Чон До. - Ні, ніколи!
Він визирнув у вікно. Половина суден уже вийшла в море, але команда «Чунми» розклала сіті в доках на просушку, щоб потім поладнати.
- Добре, тоді забудь. Якщо ти йому нічим не допік, то я тобі вірю.
- Капітан - це моя сім’я, - запевнив Чон До. - Якщо ви зібралися щось про нього сказати, то краще кажіть.
- Та нічого. Капітан просто прийшов і попросив мене перевести тебе на інше судно.
Чон До з недовірою подивився на нього.
- Капітан сказав, що втомився від героїв, що йому не так уже багато залишилося й він просто хоче спокійно робити свою справу й ловити рибу. Я докопуватися не став - капітан сильний чоловік, справжня міцна рука, але з роками людина втрачає гнучкість. Я таке не раз бачив.
Чон До сів на стілець.
- Річ у його дружині. Певне, що в ній. Це ваша робота - її в нього забрали.
- Сумніваюся, що штука в цьому. Я його ситуації не знаю, але ж вона стара, еге? Небагато чоловіків, яких дають на заміну, так уже хотіли, щоб їм дісталася стара. Капітан сів, і вона його залишила. Скоріш за все, саме так і було. Як сказав Великий Керівник, найпростіша відповідь зазвичай і є правильною.
- А дружина другого помічника, її справою ви займаєтеся?
- Вона гарненька, у неї все буде гаразд. За неї можеш не перейматися. Під собаками вона вже точно не житиме, можеш мені повірити.
- А що буде з нею?
- Є там начальничок у Сінпхо, він один із перших номерів у списку, а у Чхонвані є партійний чиновник на пенсії, який уже теж відкрито заповзявся забрати її собі.
- Я гадав, що таких відправляють до Пхеньяна.
Старий подивився вгору.
- Вона вже не незаймана, - урешті промовив він. - Плюс їй уже двадцять, а ще вона вперта. Більшість дівчат, яких відсилають до Пхеньяна, мають сімнадцять років і вміють лише слухати. А тобі що? Ти ж її для себе не хочеш?
- Ні. Зовсім ні.
- Бо це зовсім не по-геройськи. Хочеш дівчину - знайдемо тобі дівчину. Але дружина загиблого товариша - це не вітається.
- Я не кажу, що я цього хочу, - сказав Чон До. - Але я герой. Я маю права.
- Привілеї, - поправив слідчий. - Ти отримуєш деякі привілеї.
Весь день він возився з радіо. На підвіконні було хороше світло. Зі сплющеного кінця дроту зробив мініатюрну викрутку, а припій плавив над свічкою. Також звідти йому було видно гавань і капітана, який ходив по палубі.
Ближче до сутінків прийшла вона. У чудовому настрої, аж сяяла.
- Бачу, дещо в тобі ще працює, - зауважила вона.
- А я не міг лежати без риби над головою. Вона в мене була як каруселька над ліжечком.
- О, оце б я справила враження, - усміхнулася вона, - у Пхеньяні з повною валізою риби!
Потім вона відкинула волосся назад і показала нові тоненькі золоті сережки.
- Ну що, гарні я вторгувала? Мені буде треба робити таку зачіску, щоб їх було видно.
Підійшла до радіо.
- Воно працює?
- Ага, - сказав він. - Антену я зробив. Тільки її треба поставити на даху до того, як світло вимкнуть.
Вона схопила «найки».
- Гаразд. Тільки в мене є ще справа перед тим.
Вони обережно спустилися сходами на шостий поверх. Проминули квартири, з яких долинали сімейні сварки, але в більшості стояла могильна тиша. Стіни прикрашали гасла про Великого Вождя й Великого Керівника, а також зображення дітей, які співають, розкривши перед собою книжки з революційними піснями, селян, які, піднявши серпи, відірвалися на мить від збирання небувалих урожаїв і споглядають чисте світло вічної мудрості.