Дружина другого помічника постукала у двері, почекала кілька секунд, а потім увійшла. Вікна були закриті папером від продовольчих пайок, і в кімнаті стояв запах прілої пахвини, як у тунелях під ДМЗ. Там на пластиковому стільці сидів чоловік, поклавши перев’язану ногу на табуретку. З обрису бинтів можна було помітити, що під ними немає пальців. На ньому був комбінезон із консервного заводу, а на нашивці стояло «Бригадир Ґун». Коли Ґун побачив кросівки, його очі спалахнули. Він жестом попросив їх, покрутив у руках, навіть понюхав.
- Зможеш іще таких принести? - спитав він.
- Можливо, - сказала вона. Вона побачила на столі невелику пласку прямокутну коробку. - Це воно?
- Так, - кивнув Ґун, милуючись «найками». Потім він указав на коробку. - Це дістати було непросто, розумієш? Прямо з Південної.
Вона взяла коробку під пахву, навіть не дивлячись, що там.
- А що хоче твій друг? - спитав Ґун.
Чон До роззирнувся в кімнаті: коробки з якимись дивними китайськими напоями, кошики зі старим одягом, обірвані дроти на місці гучномовця. Стояла пташина клітка, напхана кролями. Він сказав за себе сам:
- Мені нічого не треба.
- А я питав, чого ти хочеш, - мовив Ґун, уперше всміхнувшись. - Ходи-но, тут для тебе подарунок. Здається, у мене є пояс на тебе.
Він потягнувся до кулька на підлозі, повного ношених поясів.
- Не турбуйтеся, - запевнив Чон До.
Дружина другого помічника побачила пару черевиків, які їй сподобалися. Вони були чорні й майже нові. Поки вона їх міряла, Чон До дивився на ящики з товарами. Були папіроси, торбинки таблеток, надписані вручну, і повна миска сонячних окулярів. Стояли пачкою чималі сковороди, для великої сім’ї, їхні ручки стирчали в різні боки, і в цьому видовищі для нього було щось майже трагічне.
На маленькій полиці він виявив свої англійські словники, проглянув свої старі позначки на берегах - відзначав вирази, які йому колись здавалися неможливими, на зразок «холостий хід» чи «віддати кінці». Далі він помітив капітанів помазок із борсучої щетини. Чон До не засуджував другого помічника чи його дружину за крадіжку речей, навіть особистих, але коли озирнувся й побачив, як вона міряє нові туфлі перед дзеркалом, то раптом відчув, що не все одно, хто з подружжя приніс сюди ці речі.
- Добре, - сказала вона. - Я хочу їх.
- Гарно виглядають, - похвалив Ґун. - Шкіра тут іде японська, якраз найкраща. Принось іще пару «найків», поміняємось.
- Ні. «Найки» надто цінні. Коли я дістану ще пару, подивимося, що тут у тебе є рівнозначного.
- То дістанеш іще пару, неси мені. Домовилися?
- Домовилися.
- Гаразд, - сказав він. - Бери оці, будеш винна мені кросівки.
- Авжеж, - погодилася вона.
- Не роби цього, - спробував застерегти її Чон До.
- А я не боюся, - відказала жінка.
- Добре, - мовив Ґун. - Як прийде час, що ти мені знадобишся, прийду до тебе й розрахуєшся.
Вони зібралися йти з тією коробкою. Але щось на маленькому столику привернуло увагу Чона До. Він узяв цю річ. То був годинник на ланцюжку, як у начальника станції. Такий був у Начальника сиріт, і з ним він керував усім їхнім життям від світанку до відбою, здаючи хлопців в оренду чистити відстійники чи спускатися на мотузках із відром на дно нафтосховищ. Усе робилося за годинником, і хоча він ніколи не казав хлопцям, котра година, вони навчилися за його обличчям визначати, чого чекати до наступного погляду на годинник.
- Візьми оцей годинник, - запропонував Ґун. - Він мені дістався від одного діда, який казав, що ця штука ніколи не підводить.
Чон До поклав годинник на місце. Коли вони вийшли й двері за ними зачинилися, Чон До спитав:
- А що в нього з ногою?
- Торік потрапив нею в паропровід під тиском, щось таке.
- Торік?
- А рана не загоюється, так каже начальник цеху.
- Ти б краще з ним справ не заводила, - зауважив Чон До.
- Коли він прийде по борг - я вже буду далеко, - заспокоїла вона.
Чон До подивився на неї. У цю хвилину йому стало її по-справжньому шкода. Він подумав про тих чоловіків, що хочуть забрати її собі: про «начальничка» із Сінпхо і старого партійця з Чхонвана, які просто зараз готують свої помешкання до її приїзду. Чи показували їм її фотографію? Чи щось розповіли? Чи вони просто почули з гучномовців трагічну новину про героя, який загинув серед акул і залишив молоду красуню вдову?
Піднялися сходами на дах, штовхнули в темряву металеві двері, побачили зірки. Дорослі собаки були вільні та обережні, вони помітили людей на даху. Посеред даху була споруда, завішена тканиною, щоб не пускати комах до собачатини, натертої крупною сіллю і товченим зеленим перцем, яка в’ялилася на океанському повітрі.
- Як тут гарно вгорі, - сказав він.
- Іноді я виходжу сюди подумати, - промовила вона.
Обоє подивилися вдалину, туди, де вода.
- А як воно там, у морі? - спитала вона
- Щойно з очей зникає берег, - відповів Чон До, - ти можеш стати ким завгодно звідки завгодно. Наче в тебе немає минулого. Там усе непередбачуване - кожен дотик води, кожен птах, який падає на воду мов нізвідки. По радіо люди говорять таке, що тобі й не снилось. А тут такого нема, тут усе, як за планом.
- Не дочекаюся твого радіо! - сказала жінка. - Ти зможеш поп-музику з Сеула зловити?
- Ні, то не таке радіо. - Він увіткнув антену в ґрати вольєру з цуценятами, ті перелякано розбіглися.
- Не розумію.
Чон До перекинув кабель через поруччя так, щоб його можна було спіймати з вікна внизу.
- Це радіо не отримує передачі, - пояснив він. - Воно передає.
- А навіщо?
- Ми маємо відправити повідомлення.
У квартирі Чон До спритними пальцями причепив кабель від антени й маленький мікрофон.
- Мені наснився сон, - сказав він. - Мабуть, це безглуздий сон, але я бачив твого чоловіка з радіо в човні, що він пливе вперед хвилями, які сяють, мов тисячі дзеркал!
- Цікаво, - посміхнулася вона.
Чон До ввімкнув радіо, і вони разом стали дивитися на жовте світло його ватметра. Чон До виставив частоту шістдесят три мегагерци, тоді стиснув ручку переривника:
- Третій помічник - другому помічникові, прийом.
Чон До повторив ці позивні кілька разів, розуміючи, що так само, як він не чує, так другий помічник не може відповісти. Нарешті він додав:
- Друже, я знаю, що ти там. Не впадай у відчай.
Чон До міг пояснити, як відділити смужку міді з виводу акумулятора, потім з’єднати її з обома полюсами, щоб вийшла іскра й можна було прикурити цигарку. Міг розповісти йому, як зробити компас із магніту від радіо або що конденсатори загорнуті у фольгу, тож її можна використовувати як сигнальне дзеркало.
Але для виживання другому помічникові були потрібні витримка, здатність пережити самоту й незнайоме, тут Чон До на дечому розумівся.
- Спи вдень, - сказав він йому, - і вночі матимеш ясну голову. Ми щоночі дивилися на зірки - звіряйся з ними. Якщо вони на своєму місці, то все гаразд. Вмикай свою уяву лише на майбутнє, не на минуле чи теперішнє. Не намагайся докладно уявити обличчя: ти будеш у відчаї, якщо вони здаватимуться нечіткими. Якщо до тебе прийдуть люди здалеку, стався до них не як до привидів. Прийми їх як родичів, як гостей, розпитуй їх, будь добрим господарем.
- Тобі потрібна мета, - мовив він другому помічникові. - У капітана була мета безпечно доправити нас додому. Твоя мета - лишатися сильним, щоб бути в змозі врятувати ту, яка веслує вночі. Вона в біді, їй потрібна допомога. Тільки ти можеш їй допомогти. Дивись на обрій уночі, виглядай сигнальні ракети. Ти повинен урятувати її заради мене. Мені шкода, що я тебе підвів. Я мав тебе доглядати. Мав урятувати тебе, але не зміг. Ти був справжній герой. Коли прийшли американці, ти врятував нас усіх, а коли тобі були потрібні ми, нас поряд не було. Колись настане день, і я все виправлю.
Чон До зупинив передачу, і стрілка ватметра впала.