- Очам своїм не вірю, - сказала вона. - Це відбувається.
Люди в цивільному внизу приклали руки до чола й зміряли довгим поглядом будинок. Коли вони захлопнули дверцята машини, собаки попідскакували та обтрусилися від роси. Вона глянула на Чона До:
- Таки справді відбувається!
І подалася до металевих дверей на сходи.
Перш за все вона вбралась у свою жовту сукню, уже не просячи Чона До заплющити очі. Вона відчайдушно заметушилась однокімнатною квартирою, кидаючи речі у валізу.
- Повірити не можу, вони вже тут! - Вона роззирнулася кімнатою; на обличчі в неї було написане хвилювання: усі потрібні речі зникають з поля зору. - Я не готова. Я навіть підстригтися не встигла. Навіть і близько не готова!
- Мені не байдуже, що буде з тобою, - сказав Чон До. - І я не можу дозволити їм таке зробити з тобою.
Вона витягала різні речі з комода.
- Це гарно, - промовила. - І ти славний, але це моя доля. Мушу їхати.
- Треба тебе звідси вивести. Може, до твого батька? Він, певне, щось придумає.
- Чи ти здурів? - здивувалася жінка. - Він же мене сюди й запхав!
Вона навіщось сунула йому оберемок одягу.
- Я маю дещо тобі сказати, - обізвався Чон До.
- Про що?
- Той старий слідчий - він мені описав, кого для тебе вибрали.
- Це про що?
- Чоловіків на заміну.
Вона припинила збиратися.
- Що, їх там навіть кілька?
- Один - якийсь начальник у Сінпхо. А другий - старий, партійний чиновник у Чонвані. Слідчий не знав, кому тебе дадуть.
Жінка підвела голову, нерішуче глянула вгору.
- Тут якась помилка.
- Тобі просто треба звідси вислизнути. Цим виграєш трохи часу, доки вони знову повернуться.
- Ні. - Вона рішуче подивилася на нього. - Ти тут можеш зарадити, ти герой, тебе послухаються. Вони не зможуть тобі відмовити.
- Я так не думаю… - сказав Чон До. - Я не певен, що тут воно так робиться, правда.
- Скажи, хай забираються, бо ти зі мною одружуєшся!
У двері постукали.
Вона міцно схопила його за руку:
- Скажи їм, що ти зі мною одружуєшся! - повторила жінка.
Він подивився на її обличчя, таке беззахисне, - він іще ніколи не бачив її такою.
- Так ти ж за мене не хочеш.
- Ти герой, - сказала вона. - А я - дружина героя. Тобі просто потрібно було прийти до мене.
Вона взялася за поділ сукні й наставила його, як фартух:
- Ти - малятко на дереві, стрибай, тобі просто треба довіритися мені.
Він пішов до дверей, але зупинився, перш ніж відчинити.
- Ти говорив про мету мого чоловіка, а твоя яка? А раптом я - твоя мета? - спитала жінка.
- А я не знаю, чи є в мене мета, - відповів Чон До. - Але ти знаєш свою - і це Пхеньян, а не якийсь радист у Кінчхе. Не треба себе недооцінювати - ти виживеш.
- Отак, як ти?
Він нічого не відповів.
- Знаєш, хто ти такий? - спитала жінка. - Ти - той, хто вижив, але не має заради чого жити!
- А що, краще, щоб я помер за те, що для мене важливе?
- Саме так і зробив мій чоловік, - відказала вона.
Двері різко штовхнули, і вони піддалися. Там стояли ті самі двоє з «мерседеса». Після підняття сходами вони були не дуже щасливі.
- Пак Чон До? - спитав один з них.
Чон До кивнув, і той сказав:
- Ви маєте пройти з нами.
А другий спитав:
- У вас є костюм?
Чоловіки в костюмах повезли Чона До понад консервним заводом, а потім військовою дорогою, яка звивалася пагорбами над Кінчхе. Чон До озирався й дивився, як усе зникає за горами в задньому вікні. Між пагорбами він інколи бачив, як маячать у синяві судна в гавані, зблискує черепиця на даху будинку начальника. Якоїсь хвилі в око йому впав червоний шпиль серед міста на честь 15 квітня. Містечко раптом стало схоже на якесь веселе село, як малюють на стінах пунктів видачі пайок. З-за пагорба вже виднів тільки стовп пари з труби консервного заводу, останній краєчок океану, а далі вже не стало видно нічого. Дійсність повернулася - дається нове робоче завдання, і Чон До не плекав ілюзій щодо його природи. Він розвернувся до людей у цивільному. Вони розмовляли про хворого колегу. Розмірковували, чи є у хворого запас харчів і кому дістанеться його квартира, якщо він помре.
У «мерседеса» були склоочисники, небачена дивина, і фабричне радіо, яке могло ловити Південну Корею та «Голос Америки». Одне тільки порушення цього закону могло відправити людину на рудники - якщо ця людина сама не є вища від закону. Поки ті двоє розмовляли, Чон До помітив у них золоті зуби - таке можливе тільки в Пхеньяні. «Еге, - подумав новоявлений герой, - оце, мабуть, буде найогидніше моє завдання».
Двоє в цивільному привезли Чона До вглиб півострова, на покинуту авіабазу. Деякі з ангарів були перетворені на теплиці, і на лужках навколо злітної смуги Чон До бачив відсунуті вбік з дороги старі розбиті вантажні літаки, що так і сяк лежали на траві й тепер слугували вольєрами для страусів - маленькі голівки птахів дивилися на них крізь запилюжені вікна кабін. Вони підійшли до маленького авіалайнера, який заводив двигуни. З нього трапом спустилися ще двоє в синіх костюмах. Один був старший і якийсь дрібний - немов дідусь, що вбрався в одяг онука. Старий поглянув на Чона До, тоді розвернувся до свого супутника.
- А де його костюм? Товаришу Бук, я ж казав вам, йому необхідний костюм!
Товариш Бук був молодий і худорлявий, у круглих окулярах. Його значок із Кім Ір Сеном був причеплений бездоганно. Але над правим оком товариш мав глибокий вертикальний шрам. Шкіра неправильно зрослася, так що брова була розірвана на дві частини, які не сходилися.
- Ви чули, що сказав доктор Сон? - спитав він водіїв. - Цьому чоловікові необхідний костюм!
Товариш Бук підвів нижчого водія до Чона До і поставив їх спиною до спини, зрівнявши плечі. Тоді так само поставив поряд із Чоном До вищого водія. Коли його лопатки торкнулися спини Чона До, той раптово вповні усвідомив, що більше ніколи не вийде в море, ніколи не дізнається, як склалася доля дружини другого помічника, - хіба що зможе уявити, як пальці старого «начальничка» з Сінпхо беруться за край її жовтої сукні. Він подумав про те, чого більше не почує по радіо, про те, як життя триватиме без нього. Усе життя його посилають на якусь роботу, нічого не пояснюючи, ні про що не попереджаючи. І ніколи не було сенсу питати, чому так, чи думати над цим - однаково робота від того не змінювалася. Але знов-таки, раніше він не мав чого втрачати.
Доктор Сон сказав вищому водієві:
- Ану, давай-но його сюди!
Водій почав скидати піджак.
- Це костюм із Шеньяна, - бідкався він.
Товариш Бук не бажав нічого слухати.
- Він у тебе з Гамбурга, сам знаєш.
Водій розстібнув сорочку, манжети на ній, і, коли він її зняв, Чон До простягнув йому робочу сорочку другого помічника.
- Прибери свою смердючу сорочку, - скривився водій.
Перш ніж Чон До вбрався в нову сорочку, доктор Сон сказав:
- Не спіши. Дай-но я гляну на твій акулячий укус.
Доктор Сон зсунув окуляри на ніс і нахилився. Дуже обережно помацав рану, покрутив руку, оглядаючи шви. При яскравому світлі Чон До розгледів почервоніння навколо шва, те, яка мокра була рана.
- Дуже переконливо, - промовив доктор Сон.
- Переконливо? - обурився Чон До. - Та я ледь не загинув.
- Усе дуже вчасно, - зауважив товариш Бук. - Ці шви скоро треба буде знімати. Як краще - нам самим зняти чи хай би вони були красномовнішими, якщо це зроблять їхні лікарі?
- Ви медик? - спитав Чон До.
Доктор Сон нічого не відповів. Його водянисті очі вивчали татуювання на грудях Чона До.
- О, бачу, наш герой - покровитель кіномистецтва, - зауважив доктор Сон. Він торкнувся плеча Чона До, подаючи йому знак одягатись, а тоді спитав: - Чи ти знаєш, що Сан Мун - коханка товариша Бука?