- Робити людям зле?
- Я хочу сказати, що коли йому сказано поїхати в Техас і розказати те і те, то він і є саме та людина.
- Я тобі вірю, - сказала Ванда. - І намагаюся зрозуміти…
Ванда першою помітила Міжнародну космічну станцію, яка діамантово блищала й мчала небом. Чон До провів її очима, так само вражений і здивований, як і тоді, коли капітан уперше побачив її над океаном.
- Ти ж не збираєшся втекти, ні? - спитала вона. - Якщо ти цього хочеш, то буде купа неприємностей, повір мені. Але це можливо, май на увазі. Я не кажу, що це неможливо.
- Доктор Сон, міністр, ти ж знаєш, що їх тоді чекатиме. Я б ніколи їм такого не заподіяв! - відповів Чон До.
- Звичайно, - погодилася Ванда.
Удалині, так що вже не можна було визначити відстань, гроза пойняла обрій. Проте її спалахи все одно вихоплювали з темряви ближчі гірські кряжі й натякали на якісь гори ще далі. Спалах однієї блискавки показав їм силует сови в польоті - вона тихо летіла, полюючи, між високих, схожих на голки, дерев.
- Ти почуваєшся вільним? - звернулася Ванда до Чона До й струснула головою. - Чи ти знаєш, як це - бути вільним?
«І як їй пояснити нашу країну?» - думав Чон До. Як пояснити, що випливти за її межі в Японське море - це свобода? Чи в дитинстві нишком утекти з того плавильного цеху на годинку погасати з іншими дітьми на купах шлаку, хоч усюди охорона, тому що всюди охорона, - то свобода в найчистішому вигляді? Як пояснити, що вогняна вода, яку вони робили з рису, пригорілого на дні казана, смакувала солодше за будь-який техаський лимонад?
- Тут є табори праці? - спитав він.
- Ні, - відповіла вона.
- Шлюб за вказівкою згори, обов’язковий час самокритики, гучномовці?
Ванда похитала головою.
- То не певний, що можу почуватися тут вільним, - сказав Чон До.
- І що я маю з цим робити? - спитала Ванда. Здавалося, що вона ось-ось розсердиться на нього. - Це не допоможе мені все зрозуміти.
- Коли ти в моїй країні, - сказав він, - усе просто й зрозуміло. Це найбільш прямолінійна країна на світі.
Вона подивилася вдалину, у пустелю.
Чон До спитав:
- То твій батько був тунельним щуром?
- Дядько, - відповіла вона.
- Гаразд, дядько. От більшість людей, які ходять навколо, - вони не замислюються, що живі. Але коли твій дядько збирався спуститись у ворожий тунель, він же, б’юсь об заклад, думав тільки про це. І коли вилазив нагору, то, певне, почувався живішим, ніж почуваємося ми, найживішим на світі; відчував, що до наступного тунелю ніщо його не торкнеться, що він нездоланний. От спитай його, де він почувався більш живим - тут чи там?
- Я розумію, що ти хочеш сказати, - сказала Ванда. - Коли я була малою, він завжди розповідав страшні історії про ті тунелі, але так, наче в тому нічого особливого. А коли він зараз приїжджає до тата в гості і вночі встаєш води попити - бачиш його на кухні, він там просто стоїть і в раковину дивиться… Це не відчуття нездоланності. Не бажання повернутися до В’єтнаму, де особливо гостро почувався живим. Це - бажання більше ніколи в житті отого всього не бачити. Подумай, як це пов’язується з твоїм образом свободи.
Чон До з печальним розумінням подивився на неї:
- Я знаю, який сон йому сниться. Через який сон він приходить на кухню.
- Повір мені, - заперечила Ванда, - ти не знаєш мого дядька.
Чон До кивнув.
- Справді, - погодився він.
Вона подивилася на нього, знову з прикрістю.
- Гаразд, - сказала вона, - розкажи.
- Я тільки хочу допомогти тобі його зрозуміти.
- Розкажи, - повторила Ванда.
- Що тунель обвалиться, - сказав Чон До.
- У тюремних шахтах?
- Отож, - сказав Чон До. - Коли обвалюється тунель, ми маємо відкопувати завалених. Очі в них тоді пласкі й заліплені. А роти - завжди широко роззявлені й повні землі. На це дивитися просто немає сили - така забита землею горлянка, бурий брудний язик… Це - наш найбільший страх, який закінчується тим, що всі стоять колом навколо тебе й дивляться на жах твоїх останніх хвилин. То твій дядько, коли ти його бачиш уночі біля раковини, - це він прокинувся від сну, у якому вдихає землю. У такому сні повна темрява. Ти затримуєш подих, затримуєш, а коли вже сили нема, коли ось-ось вдихнеш землю - прокидаєшся, задихаючись. Після такого сну мені необхідно вмитися. Якийсь час я просто дихаю - і більш нічого, але весь час здається, що не віддихаюсь.
Ванда якусь мить дивилася на нього.
Сказала:
- Я хочу тобі дещо дати, добре?
Вона дала йому маленький фотоапаратик, який уміщувався на долоні. Схожий він бачив у Японії.
- Сфотографуй мене, - попросила Ванда. - Просто наведи й натисни кнопку.
Він узяв апарат у темряві. На ньому був маленький екран, на якому ледве видніли обриси того, що в об’єктиві. І - спалах.
Ванда сунула руку в кишеню й дістала яскраво-червоний мобільний телефон. Коли вона показала його Чонові До, там на екрані показався його знімок.
- Їх зробили для Іраку, - розповіла вона. - Я давала такі місцевим людям, які до нас ставилися дружньо. Якщо вони відчувають, що мають щось мені показати, то фотографують. Знімок іде на супутник, а потім - особисто мені. Пам’яті в апараті немає, фотографії не зберігаються. Ніхто ніколи не зможе дізнатися, що ти сфотографував чи куди воно пішло.
- А що ти хочеш, щоб я фотографував?
- Нічого конкретного, - сказала Ванда. - Усе, що хочеш. Коли захочеш показати мені щось таке, що допоможе зрозуміти твою країну, просто натисни кнопку.
Він роззирнувся, немовби гадаючи, що можна в такому темному світі сфотографувати.
- Не бійся! - Ванда нахилилася до нього. - Простягни руку і сфотографуй нас!
Він відчув, як вона притислася до нього, закинула йому руку на плече.
Він сфотографував, потім подивився на екран.
- Мені треба було всміхнутися? - спитав він, повертаючи Ванді телефон.
Вона подивилася на знімок.
- Яке інтимне фото, - засміялася вона. - Ну так, ти міг би трохи розслабитись. Усмішка б не завадила.
- Інтимне… - повторив Чон До. - Я цього слова не знаю.
- Ну, розумієш, близьке, - спробувала пояснити Ванда. - Коли двоє людей усім діляться й між ними немає таємниць.
Чон До подивився на фото.
- Інтимне, - сказав він.
Уночі вві сні Чон До почув Бо Сона. Оскільки цей хлопчик був глухий, то говорив дуже гучно, а вві сні це було ще гірше - він міг цілу ніч репетувати, вигукувати незрозумілі плутані фрази. Чон До відвів йому нари в коридорі, де більшість хлопців ціпеніли від холоду: поцокотять зубами, поцокотять - і далі тиша. Але з Бо Соном це не пройшло - від цього він уві сні став ще гучніше кричати. І цієї ночі Чон До чув його ниття й голосіння і якимось чином почав розуміти глухого хлопчика. Набір звуків сходився в слова, і хоча Чон До не міг скласти їх у речення, але розумів, що Бо Сон намагається донести до нього якусь важливу істину. Ця істина була велична й жахлива, і щойно в словах глухого хлопчика став проглядатися певний сенс, щойно глухий відчув, що його чують, - Чон До прокинувся.
Розплющив очі й побачив собачий писок: пес приліз на його подушку. Чон До бачив, як під повіками рухаються очі тварини, що тихенько скавчить у своєму страшному сні. Він простяг руку й погладив тварину вздовж шерсті - скавчання припинилося.
Чон До натяг штани й нову білу сорочку. Босим пішов до кімнати доктора Сона. Там була лише спакована валіза в ногах ліжка.
Нікого не було ні на кухні, ні в їдальні.
Знайшов він доктора лише в загороді, той сидів біля дерев’яного столика для пікніка. Віяв опівнічний вітерець. Через місяць, який щойно зійшов, перебігали хмари. Доктор Сон уже знову перевдягнувся в костюм із краваткою.