Він дав водієві пачку «American Spirit», потім спитав його, чи не їдуть із ним медики.
- Так, вони в машині, - відказав той.
Опитувач повернув Чонові До диск із «Касабланкою», фотоапарат і таблетки. Провів його до виходу з ангара.
- Ці хлопці їдуть на схід, - пояснив він Чонові. - І підвезуть тебе. Медики зараз мають важливе рятувальне завдання, вони справжні народні герої, ви навіть не повірите, як вони потрібні в столичній лікарні. Тож, якщо їм буде потрібна допомога, я не хочу почути, що ви полінувалися чи виявили егоїзм - зрозуміло?
Чон До кивнув. Біля дверей він озирнувся. Йому не було видно ні доктора Сона, ні міністра, запханих у кутки, але він почув чіткий голос доктора Сона:
- То була дивовижна подорож. Яку краще не повторювати.
Дев’ять годин у кузові «ворона». Дорога, схожа на пральну дошку, витрушувала кишки, двигун так тремтів, що Чон До не міг розібрати, де закінчується дерев’яна лава й починається він. Коли намагався поворухнутися, щоб помочитися в щілину між дошками, то не відчував власних м’язів. Куприк спочатку затерп, потім його почало пекти, а потім Чон До взагалі перестав його відчувати. Під навісом стояла стовпом пилюка, з-під коліс залітали камінці, і життя знову ставало випробуванням.
У кузові було ще двоє людей. Вони сиділи обабіч великого білого холодильника, не мали жодних розпізнавальних знаків чи форми. Очі в них були якісь особливо порожні, і Чон До подумав, що ці двоє, напевне, роблять найхріновішу з усіх чорних справ на землі. Проте він спробував із ними розговоритися.
- То ви, хлопці, медики? - спитав він.
Машина налетіла на каменюку. Кришка холодильника підскочила, звідти вихлюпнулася через край рожевувата вода. Чон До спробував знову:
- Мені в аеропорту сказали, що ви справжні народні герої!
Ті навіть на нього не глянули. Бідні сучі сини, подумав Чон До. Він обрав підземну справу, але після того його встигли й послати по кров. Він тільки сподівався, що вони спочатку висадять його в Кінчхе, а вже потім візьмуться до своєї справи. Чон До відволікав себе думкою про легкий рух «Чунми», про балачку на перекурі з капітаном, про ту хвилину, коли він повертав ручку й починало працювати його радіо.
Вони хвацько проскочили всі КПП. Як солдати на постах визначили, що в машині сидить команда, послана по кров, Чон До здогадатися не міг, але він і не бажав, щоб машина зупинялася. Він уперше помітив, що протяг ганяє по дошках підлоги шкаралупки крутоварених яєць, - мабуть, штук із десяти. Одна людина стільки з’їсти в дорозі не могла б, із чужими ніхто ділитися не став би - отже, тут їхала сім’я. Чон До бачив позаду вишки охорони врожаю - на кожній сидів місцевий із гвинтівкою, охороняв посіви від селян, які їх доглядали. Бачив самоскиди з кузовами, повними селян, - їх везли допомагати на будівництві. Уздовж дороги всюди траплялися новобранці з важкими каменями на плечах - вони несли їх, щоб зміцнити розмиті ділянки. Але порівняно з працею в таборі це було за щастя. Чон До подумав про цілі родини, які вивозять у такі місця. Якщо на його місці сиділи діти, якщо на он тій лаві мостилися старенькі, то немає жодної людини поза загрозою: колись така машина може приїхати й по нього. Викинуті шкаралупи дзиґами крутилися на вітрі. У їхньому русі було щось примхливе й легковажне. Коли шкаралупи підлітали до Чона До, він наступав на них.
Уже надвечір машина спустилася в долину річки. На ближчому березі в багнюці й тисняві отаборилося багато людей, щоб бути ближчими до своїх рідних і коханих, які на другому березі. По той бік мосту все змінилося. У щілину чорного тенту Чон До розгледів сотні бараків-«гармошок», у яких мешкали тисячі людей; у повітрі потягло соєвою самогонкою. Машина проминула юрбу малих хлопчаків, які оббирали кору з навалених купою гілок тису. Надгризали край, потім надколупували нігтем кору - і одним рухом маленького біцепса повністю обдирали гілку. Зазвичай подібне видовище заспокоювало Чона До, він почувався більш захищеним. Тільки ніколи йому не доводилося бачити таких жилавих дітей, і вони рухалися швидше, ніж будь-хто з дітей у «Довгому майбутньому» на його пам’яті.
Із брамою все було елементарно: один солдат клацнув вимикачем, а другий відкотив убік частину електрифікованої огорожі. Медики дістали з кишень старі хірургічні рукавички, вочевидь багато разів уживані, і натягли їх. Машина зупинилася біля темної дерев’яної споруди. Медики вискочили й наказали Чонові До винести холодильник. Але він не рушив з місця. Його ноги налилися й затерпли, у них наче поколювали атмосферні перешкоди, і він так сидів і дивився, як жінка котить повз них шину. Обидві ноги в неї були обрубані трохи нижче від колін, на них вона припасувала задом наперед робочі черевики, так що коліна міцно трималися на місці п’яток, а короткі частини кукс від коліна вміщувалися туди, де мала б бути стопа. Черевики були туго зашнуровані, і жінка рухалася на диво спритно, швидко дріботіла, не відстаючи від шини, котру котила.
Один із медиків згріб жменю землі й кинув в обличчя Чона До. Очі, у які потрапили камінці, засльозилися. Чонові До закортіло дати цьому смердюкові ногою в пику. Але тут було не місце для того, щоб помилятися й робити дурниці. Та й міг він усього-на-всього звісити з кузова ноги й утримати рівновагу, спускаючи той холодильник. Ні, краще вже відбути цей номер і - геть звідси якомога швидше.
Чон До пішов за медиками в центр обробки. Там стояли десятки лікарняних койок, люди на яких, здається, перебували на межі життя і смерті - по обидва її боки. Вони лежали там, мляві, дехто щось бурмотів - і нагадували рибу на дні трюму «Чунми», яка під ножем хіба раз ворухне плавцем. Він бачив занурені вглиб погляди в лихоманці, жовто-зелені обличчя людей, у яких щось відмовило всередині, рани, з яких кров не текла, бо вже не було чому текти. Найстрашніше - він не міг розрізнити, де чоловіки, а де жінки.
Чон До важко поставив холодильник на стіл. Очі в нього горіли, він намагався витерти їх сорочкою, але пекло ще дужче. Вибору не лишалося. Він відкрив кришку холодильника і промив очі закривавленою талою водою. У кімнаті був охоронець - сидів на ящику, прихилившись до стіни. Коли медики дали йому цигарку «American Spirit», він викинув ту, яку курив. Чон До пішов узяти й собі.
Медик звернувся до охоронця.
- А хто це такий? - спитав він, показуючи на Чона До.
Охоронець глибоко затягнувся своїм дефіцитом і сказав:
- Якась поважна особа, раз його в неділю привезли.
- Це мої цигарки! - зауважив Чон До, і медик неохоче дав йому теж.
Дим був густий, лагідний, вартий легкого поколювання в очах. До палати зайшла стара жінка. Худа, з руками, обмотаними шматками тканини. Вона принесла великий фотоапарат на дерев’яному штативі - достоту такий, як у тієї японки-фотографа, яку вони викрали.
- Ось і вона, - сказав охоронець. - Час до роботи.
Медики почали відривати шматки пластиру.
Чон До ось-ось мав побачити найчорнішу справу, але цигарка його врівноважувала.
І тут раптом щось привернуло його увагу. Він підняв очі на білу стіну над входом. Вона була абсолютно порожня - там просто не було нічого. Чон До витяг із кишені фотоапарат. І поки охоронець і медики обговорювали переваги різних сортів тютюну, Чон До сфотографував оту білу стіну. «Зрозумій це, Вандо!» - подумав він. Ніколи в житті він не був у кімнаті без портретів Кім Ір Сена і Кім Чен Іра над дверима. Ані в найгіршому сиротинці, ні в найстарішому вагоні поїзда, та навіть у погорілому сортирі «Чунми». Ніколи він іще не був у такому місці, де людей позбавляли споглядання Великого Вождя й Великого Керівника, усвідомлення їхньої турботи. Тепер Чон До зрозумів: оце місце не важливе ні для кого - його ніби не існує.
Ховаючи в кишеню фотоапарат, він зустрівся очима зі старою. Очі в неї були як у дружини сенатора: він відчув, що вона бачить таке, чого він навіть сам про себе не знає.
Один із медиків крикнув Чонові До, щоб той узяв із кутка ящик - там їх лежала ціла купа. Чон До взяв ящик і підійшов до медика в узголів’я жінки, у якої щелепа була підв’язана смужками ганчір’я. Один із медиків почав знімати з неї взуття, що було просто шматками драних шин, примотаних до ноги дротом. Другий почав розпаковувати голку й систему взяття крові - цінне медичне обладнання.