Під короткі фанфари ми поставили біографію професора на полицю, поряд із біографією танцюристочки, яка додалася минулого тижня. Ми всі плакали, коли вона розповідала, як її маленький братик утратив очі, а коли настав час вмикати автопілот, від болю її руки й ноги стали підійматися й опускатися такими ритмічними, граційними жестами, немовби вона тепер розповідала свою історію вже мовою пластики. Як ви бачите, нашу справу вже й не можна повною мірою назвати слідством чи допитом - то все незграбні пережитки часів Пубйоку. Коли останній з них урешті піде на пенсію, ми всі станемо домагатися, щоб наш підрозділ перейменували на Підрозділ біографій громадян.
Прибігли задихані стажери К. Кі і Чучак.
- Там Пубйок, - сказала К. Кі.
- Вони перші взялися за командира Ґа! - додав Чучак.
Ми помчали нагору. Коли вже підходили до камери, звідти саме виходили Сержант і хтось із його людей. Сержант - начальник Пубйоку, і наша неприязнь була взаємною. Лоб у нього сильно випирав уперед, а статурою він навіть у свої сімдесят із гаком років скидався на горилу. Це ми його так прозивали - Сержант. Справжнього його імені я ніколи не знав.
Він стояв у дверях, потираючи руки.
- Самозванець, видає себе за національного героя, - похитав головою Сержант. - Куди котиться наш народ? Чи залишилася хоч крапля честі?!
Обличчя Сержанта було не в бездоганному стані, і, коли він це сказав, у нього з носа капнула кров.
К. Кі торкнулася власного носа:
- Схоже, що командир Ґа декого з ваших найкращих людей переміг.
Ну й К. Кі, ну й зухвале ж дівчисько!
- Це не командир Ґа, - сказав Сержант. - Але так, він із нами одну штучку відмочив. Ми його ввечері в погану яму кинемо, щоб знав, що й ми можемо деякі коники викидати.
- А як же його біографія? - спитали ми.
- Ви що, не почули? - обурився Сержант. - Він не командир Ґа. Це самозванець.
- То ви й не будете проти, якщо наша команда на ньому потренується? Для нас правда передусім!
- Правда - вона не у ваших дурненьких книжках, - відповів Сержант. - Це те, що видно в очах людини. Її ви відчуєте ось тут, своїм серцем!
Особисто мені було дещо незручно за Сержанта. Він старий, але потужної статури. Якщо людина виросла до такого, значить, вона в дитинстві їла м’ясо - а таке, скоріш за все, було наслідком співпраці з японцями. Чи він загравав з япошками, чи ні, але все життя ті, хто його бачив, напевне, підозрювали це.
- Ну нехай, він ваш, - сказав Сержант. - Урешті-решт, хто ми такі без честі? - додав він таким тоном, що було видно: нас він у цьому «ми» не бачив. Він пішов був геть, але раптом зупинився й, озирнувшись, попередив: - До вимикача його не підпускайте!
У камері ми побачили на стільці командира Ґа. Пубйок уже його обробив, і він аж ніяк не скидався на людину, що керувала місіями на Південь з усунення особливо язикатих утікачів. Він зміряв нас поглядом, прикидаючи, чи не збираємося ми теж його бити, хоча й виглядало на те, що особливо захищатися він у цьому разі не буде.
Розбиті губи в нього виглядали жалюгідно, а червоні очі сльозилися після того, як по них били підошвами парадних туфель. На пальцях у нього були сліди обмороження, сорочку з нього було зірвано - і на грудях видніло татуювання з портретом актриси Сан Мун. Ми похитали головами. Бідолашна Сан Мун. На руці в нього був великий шрам, хоч чутки про те, що командир Ґа голіруч боровся з ведмедем, та це були лише чутки. У його рюкзаку ми знайшли тільки пару чорних ковбойських чобіт, одну бляшанку консервованих персиків, яскраво-червоний мобільний телефон, розряджений.
- Ми тут заради вашої історії, - сказали ми йому.
Його обличчя ще гуло від кулаків Пубйоку.
- Сподіваюся, вам подобається, коли історії закінчуються добре, - відказав він.
Ми повели його до відсіку для допитів і посадили в призначене для нього крісло запитань і відповідей. Дали йому аспірин і склянку води, і невдовзі він міцно заснув.
Ми швидко написали повідомлення пневматичною поштою: «Це не командир Ґа», - і воно зі свистом пішло вниз, до бункерів - туди, де приймалися всі рішення. Наскільки глибоко той бункер і хто саме в ньому сидить, нам невідомо. А як на мене, що глибше, то краще. Тобто це ми так відчували.
Не встигли ми навіть розвернутися, щоб залишити приміщення, по трубі примчала відповідь і впала в нашу скриньку. Коли ми її відкрили, там було написано просто: «Це командир Ґа».
Уже наприкінці робочого дня, коли вже скоро треба було познімати халати, ми зайшли до нього. Обличчя командира Ґа, чи хто це міг бути, почало розпухати, хоча сон його був якимось особливо мирним. Ми помітили, що руки в нього лежали на животі і пальці ворушилися, немовби він друкував свій сон на машинці. Ми якийсь час спостерігали за його пальцями, але не змогли дійти думки, що він друкує.
- Ми не завдамо вам болю, - сказали ми, розбудивши його. - То була інша група. Дайте відповідь на наше просте запитання, і будете в кімнаті зі зручним ліжком.
Командир Ґа кивнув. Нам не терпілося поставити йому стільки запитань!
Але тут раптом почала стажерка К. Кі.
- Що ви зробили з тілом актриси? - спитала вона. - Де ви його сховали?
Ми взяли К. Кі за плече й вивели її з відсіку. Вона була першою стажеркою в історії 42-го підрозділу - оця вогонь-дівка. У Пубйоку всі просто озвіріли, коли побачили в корпусі жінку, але в сучасному, прогресивному відділі допитів жінка-слідчий необхідна.
- Починай помалу, - сказали ми К. Кі. - Ми зараз будуємо стосунки. І нам не треба, щоб він одразу почав захищатися. Якщо ми завоюємо його довіру, він практично сам нам усю свою історію напише!
- Та кому треба його біографія? - спитала вона. - Щойно ми знайдемо, де тіла актриси й дітей, його розстріляють надворі. Кінець фільму.
- Характер - це доля, - пояснили ми їй, нагадавши відомий вислів Кім Ір Сена. - Отже, щойно ми зазирнемо в душу підопічному, дізнаємося, що його хвилює в житті, ми будемо знати не лише все, що він зробив, а й усе, що він зробить!
Повернувшись до відсіку, К. Кі неохоче поставила більш відповідне запитання:
- Як ви вперше зустріли актрису Сан Мун?
Командир Ґа заплющив очі.
- Було так холодно, - сказав він. - Вона біля стіни лазарету. Лазарет білий. Падав лапатий сніг і затуляв її від мене. Горів військовий корабель. Їм був потрібен лазарет, бо він білий. Усередині стогнали люди. Вода горіла.
- Яка з нього користь? - пробурмотіла К. Кі.
Вона мала рацію. День був довгий. Угорі, на рівні землі, іржаво-руде вечірнє світло тяглося й тяглося через центр Пхеньяна. Був час казати «шабаш» і рушати додому, доки не вимкнули світло.
- Заждіть, - сказав Чучак. - Можна ще одне, командире Ґа?
Підопічному, здається, подобалося, коли його називали командиром Ґа.
Чучак продовжив:
- Будь ласка, скажіть, що вам снилося. І ми відведемо вас до кімнати.
- Що я їду в машині, - сказав командир Ґа. - В американській машині.
- Так, - сказав Чучак. - Продовжуйте. Ви справді водили американську машину?
Чучак був чудовим стажером - перший із міністерських синків, який справді виявився збіса корисним.
- Так, - підтвердив командир Ґа.
- То чом би не почати звідси? Розкажіть, як ви водили американську машину.
Він повільно заговорив.
- Ніч, - сказав він. - Моя рука перемикає передачу. Ліхтарі не горять, тролейбуси, переповнені робітниками третьої зміни, безшумно мчать униз вулицею Чхолліми та бульваром Возз’єднання. Сан Мун сидить поруч у машині. Я не знаю Пхеньяна. «Ліворуч, - каже вона, - праворуч». Ми їдемо до її дому за річку, на гору Тесон. Уві сні я вірю, що ця ніч буде особливою, що, коли ми приїдемо додому, вона нарешті дозволить мені торкнутися її. Вона вбрана в платиновий чосон-от, і він сяє, немов розкришені діаманти. На вулиці нашу дорогу перебігають люди в чорних піжамах, вони несуть торби, якісь харчі, якусь додаткову роботу додому, але я не сповільнюю хід. У цьому сні я - командир Ґа. Усе життя мною керували інші люди, і я намагався не ставати їм на шляху. Але командир Ґа - це чоловік, який тисне на газ.