- Уві сні ви саме й стали командиром Ґа? - спитали ми.
Але він немов не чув нас.
- Ми зрізаємо дорогу через парк Мансу, у ньому стоїть туман від ріки. У заростях родини зайняті викраданням горіхів - діти лазять по гілках і збивають їх ногами, а дорослі розколюють горіхи між камінням. Щойно в очі впадає жовте чи синє відро - стає видно їх усіх: щойно очі призвичаюються до темряви, стає видно, що вони всюди - цілі сім’ї ризикують сісти у в’язницю за викрадені з громадського парку горіхи. «Вони грають у якусь гру? - питає мене Сан Мун. - Вони такі кумедні на деревах у білому нічному одязі! Чи, може, то в них якась фізкультура? Знаєш, гімнастика. Який приємний, цікавий сюрприз. Можна ж зняти таке кіно - сім’я циркачів тренується вночі в парку! Вони мусять тренуватися вночі, бо конкуренти завжди підглядають і намагаються викрасти їхні номери. Чи ти уявляєш такий фільм на екрані?» - питає вона мене . Момент був настільки прекрасний. Я б з’їхав з мосту й утопився б разом із нею, щоб він тривав вічно, - так я кохав цю актрису, чисту настільки, що вона навіть не знала, як виглядають голодні люди!
Ми, усі п’ятеро, застигли на місці, слухаючи цю історію. Звичайно, командир Ґа заслужив на снодійне. У моєму погляді, адресованому К. Кі, було запитання: «Тепер ти розумієш тонке мистецтво допиту?»
Цією справою не можна займатися, якщо ви не маєте нескінченної цікавості до своїх підопічних. Якщо вам хочеться лише нам’яти їм боки. Ми розсудили, що Ґа - з тих, хто може сам лікувати свої рани, тож замкнули його в приміщенні, де був дезінфекційний засіб і бинти. Ми змінили свої халати на віналонові куртки і, обговорюючи його справу, стали на круті ескалатори до пхеньянського метро. Варто відзначити, що в підопічного зміна особистості зайшла вже доволі далеко - йому вже й сниться, що він командир Ґа. Варте уваги й те, що він починає свою історію як любовний роман, з краси та поєднання співчуття й бажання захистити. Він не починає історію з того, звідки в нього взялася американська машина. Не каже, що вони повертаються додому зі святкування, улаштованого Кім Чен Іром, де на потіху гостям на Ґа був здійснений напад. З його поля зору зникає те, що він якимось чином розправився з чоловіком жінки, яку «кохає».
Так, ми знаємо деякі факти історії Ґа, так би мовити, її зовнішній бік. Уже кілька тижнів столицею ходять чутки. А от саме внутрішню будову цієї історії й належало нам розкрити. Уже можна було сказати, що перед нами - початок найбільшої, найзначнішої з будь-коли записаних нами біографій. Мені вже уявлялася обкладинка біографії командира Ґа. Уявлялося справжнє ім’я підопічного, хай яким воно виявиться, витиснене на корінці. У моїй уяві ця книжка вже була завершена. Наче вже ставив її на полицю, вимикав світло й зачиняв двері до приміщення, де в темряві на все снігом осідав пил зі швидкістю три міліметри на десятиліття.
Бібліотека для нас була святим місцем. Ніяких сторонніх туди не допускали, і закриті книжки вже більше ніколи не відкривалися. Ну так, звичайно, іноді якісь хлопці з Пропаганди крутилися там, шукаючи якої-небудь бадьоренької історії, щоб передавати через гучномовці для громадян, але ми - збирачі історій, а не оповідачі. Ми зовсім не такі, як старі ветерани, котрі годують перехожих сльозливими байками перед будинком престарілих «Пошана до старших» на вулиці Моранбон.
Мені виходити на станції «Кванбок», де на стіні зображений чудовий краєвид озера Самчі. Коли виходжу з метро, у моєму районі Поттонґан у повітрі стоїть дим. Старенька пече просто на тротуарі стрілки цибулі, а ще видно, як регулювальниця змінює свої сині сонячні окуляри на жовтуваті нічні. На вулиці вимінюю на професорську позолочену ручку огірків, кіло ООНівського рису та кунжутну пасту. Поки торгуюсь, у будинках загоряється світло й стає видно, що вище від дев’ятого поверху там ніхто не живе. Ліфти ніколи не працюють, а коли й працюють, то часто світло зникає, саме коли заходиш, і ризикуєш надовго застрягнути. Мій будинок зветься «Слава гори Пекту», і моя сім’я - єдині пожильці на двадцять другому поверсі: з такої висоти мої старенькі батьки без сторонньої допомоги спуститися не можуть. Піднятися туди сходами не так уже й довго: людина до всього звикає.
Усередині на мене зразу накидається вечірня патріотична програма з квартирного гучномовця. Такі проведені до кожної квартири, до кожного цеху в Пхеньяні, усюди, крім того місця, де працюю, оскільки було вирішено, що наші підопічні отримували б із гучномовців забагато орієнтувальної інформації, наприклад дату й час, і це було б занадто. Підопічний, потрапивши до нас, повинен засвоїти, що колишнього світу для нього більше не існує.
Готую вечерю для батьків. Скуштувавши страву, вони воздають хвалу Кім Чен Іру за її смак, і коли питаю, як минув їхній день, вони кажуть, що, звичайно, не так важко, як у Великого Керівника Кім Чен Іра, який несе на спині долю всього народу. Зір обоє втратили одночасно, і їм весь час мариться, ніби поряд є ще хтось, кого вони не бачать, готовий донести все, що вони скажуть. Вони цілий день слухають гучномовець, кажуть мені: «Добрий вечір, громадянине!» - коли вертаюся з роботи, і намагаються ніколи не показувати особистих почуттів, щоб їх не обмовив невидимий їм незнайомець. Ось чому наші біографії важливі: вони дають взірець, як поділитися всім, замість того щоб жити потаємним життям, усе приховуючи від влади. Люблю думати, що сам із цієї точки зору - частина інакшого завтра.
Доїдаю вечерю на балконі. Дивлюся вниз на дахи менших будинків, які засіяли травою в межах кампанії «М’ясо з трави». Усі кози на даху навпроти мекають, бо в сутінках із гір на полювання прилітають пугачі. Так, думалося мені, Ґа дасть нам історію з історій: невідомий чоловік удає з себе відомого. Тепер у його руках - Сан Мун. Він наближений до Великого Керівника. А коли американська делегація прибуває до Пхеньяна, він, скориставшись тим, що вся увага зосереджена на іншому, убиває прекрасну жінку собі на лихо. Він навіть не намагається від цього відмовитись. А тепер це його біографія.
Колись пробував написати власну біографію, просто щоб краще зрозуміти тих, від кого це вимагаю. Результатом є каталог, банальніший за все, що розповідали підопічні 42-го підрозділу. У моїй біографії панують тисячі дрібниць - те, що міські фонтани вмикаються лише двічі на рік, коли в столиці іноземні гості, чи що, попри заборону мобільних телефонів і те, що ніколи не бачив, щоб хтось ними користувався, головна міська вишка стільникового зв’язку стоїть у моєму районі, просто з другого боку мосту Поттон - величезна, пофарбована в зелене, прикрашена фальшивими гілками. Або спогад про те, як ішов додому і побачив цілий загін солдатів Корейської Народної Армії, які сиділи на тротуарі саме перед моєю «Славою гори Пекту», гострячи багнети об бордюр. Чи був це натяк мені, чи комусь? Чи збіг обставин?
Як експеримент, автобіографія нічого не дала: де в ній був я, де там можна побачити мене? А до того ж було таке відчуття, що, коли б дописав її, зі мною сталося б щось погане. А насправді мені просто не подобається займенник «я», от не подобається та й годі. Навіть удома, наодинці з блокнотом, мені складно писати це слово.
Допиваючи огірковий сік зі своєї миски, спостерігав, як останні промені сонця грають мерехтливим вогнем на вікнах будинку за річкою. Ми укладаємо біографії наших підопічних у третій особі задля об’єктивності. Мені було б легше так писати автобіографію, наче то історія не про мене, а про якогось безстрашного слідчого. Але тоді потрібно писати ім’я, а це нам не дозволено. І який тоді сенс писати особисту історію, якщо про вас там сказано просто «слідчий»? Кому цікава книжка під назвою «Біограф»? Ні, читати хочеться таку книжку, де є ім’я. Наприклад, «Той, хто вбив Сан Мун».
Удалині світло, відображене у вікнах, грало на воді - і мені раптом сяйнула думка.
- Я одну річ забув на роботі, - сказав батькам і пішов, замкнувши двері.
Тож поїхав через усе місто на метро до 42-го підрозділу, але вже було пізно: світло вимкнулося, коли поїзд іще був у тунелі. Присвічуючи сірниками, усі вийшли з вагонів, пішли темним тунелем на станцію «Ракван», де ескалатор тепер перетворився на звичайні сходи, і піднялися на стометрову висоту. Коли вийшов на вулицю, уже було зовсім темно, відчуття переходу з однієї темряви в іншу мені зовсім не подобалося: це було наче в тому сні командира Ґа з чорними спалахами й автобусами, що мов нічні акули. Ледь не дозволив собі уявити, що десь там позаду за мною непомітно їде американська машина.