Поки командир Ґа снідав, К. Кі спробувала зав’язати розмову:
- Як ви гадаєте, які школи тхеквондо цього року мають шанс здобути золотий пояс? - спитала вона.
Командир Ґа просто жадібно поглинав їжу. Ми ще ніколи не бачили людину, яка вийшла з тюремних шахт, але лише того, як він їв, було досить, щоб уявити умови в’язниці номер 33. Лише уявити, як воно - з такого місця раптом потрапити в прекрасний будинок командира Ґа на горі Тесон. Цей краєвид Пхеньяна - твій, його прославлена колекція рисових вин - твоя, і його дружина…
К. Кі почала знову.
- Одна з дівчат у вазі п’ятдесят п’ять кіло нещодавно використала удар тві чхаґі Ґа , - сказала вона. То був коронний удар Ґа, його візитна картка. Він особисто видозмінив удар з поворотом через спину - тві чхаґі - так, щоб спочатку розвернутися спиною до суперника, аби приманити його ближче. Ґа чи то нічого не знав про тхеквондо, чи не хотів зловитися на цей гачок. Звичайно, то не був справжній командир Ґа, тож він і не знав про бойове мистецтво на рівні золотого пояса. Допит був потрібен, щоб зрозуміти, до якої міри він сам себе вважає командиром Ґа.
Ґа проковтнув рештки страви, витер губи й відсунув тарілку.
- Ви їх ніколи не знайдете, - сказав він нам. - Мені байдуже, що буде зі мною, так що можете не завдавати собі клопоту, намагаючись витягти це з мене.
Голос його був суворий і рішучий; слідчі до такого тону незвичні. Почувши ці слова, з-за іншого столика підвівся чоловік із Пубйоку й підійшов до нас.
Командир Ґа присунув до себе чайник. Замість того щоб налити собі чаю, він витяг пакетик, що парував, і приклав до ока. Змружився від болю, по щоці потік гарячий чай.
- Кажете, вам потрібна моя історія, - сказав він нам. - Я вам її розповім, усю. Крім долі жінки й дітей. Але спочатку дещо потрібне мені.
Пубйоківець уже зняв одну туфлю і зробив крок у бік Ґа.
- Стійте, - сказав я йому. - Хай договорить.
Пубйоківець, вагаючись, завмер, занісши туфлю для удару.
Ґа не звернув на цю погрозу жодної уваги. Чи то був результат больового тренування? Чи він звик до ударів? Декому, як його поб’ють, узагалі легшає: биття часто добре допомагає від вини й зневаги до себе. Може, і в нього так?
Спокійнішим голосом ми сказали пубйоківцю:
- Він - наш. Сержант дав нам слово.
Пубйоківець відступив, але всі четверо старих підсіли за наш столик разом зі своїм чайником. Звичайно, вони пили пу-ер - від них цим чаєм цілий день тхне.
- Що вам потрібно? - спитали ми його.
Командир Ґа сказав:
- Мені потрібна відповідь на одне запитання.
Пубйоківець був сам не свій від люті. Ніколи в житті підопічний не говорив із ним так. Уся команда подивилася на мене.
- Товаришу, - сказала К. Кі. - Не можна опускатися.
Чучак сказав:
- При всій повазі, товаришу, нам слід дати йому понюхати шалений білий цвіт.
Я підніс руку.
- Годі, - сказав я. - Наш підопічний розповість нам, як уперше зустрів командира Ґа, а коли він це скаже, ми дамо відповідь на одне його запитання, яке захоче.
Старі слідчі подивився на нас з бурхливою недовірою. Вони сперлися на міцні вузлуваті руки, зігнувши пальці, аж на них побіліли від напруги криві нігті.
Командир Ґа сказав:
- Я зустрічав командира Ґа двічі. Перший раз це було навесні - я почув, що він прибуде незадовго до того.
- Починайте звідси, - сказали ми йому.
- Невдовзі після того, як я потрапив до 33-го табору, - почав він, - Моннан пустила чутку, що один із новеньких в’язнів - агент командира Ґа, котрий діє під прикриттям. Його буцімто послано ловити охоронців, які знічев’я убивають в’язнів, чим знижують виробництво. Мабуть, це зробило свою справу: подейкували, менше людей стали калічити задля розваги. Але коли прийшла зима, всі переймалися вже не стусанами охорони.
- Як вас називали охоронці? - спитали ми його.
- Там немає імен, - сказав він. - Я пережив зиму, але вона мене змінила. Не зможу описати вам ні цю зиму, ні цю зміну. Коли прийшла відлига, мені все стало байдуже. Я зиркав на охоронців, наче вони були сироти. Я клеїв дурника на часі самокритики. Замість того щоб сказати: мовляв, я міг би викотити ще вагонетку руди чи добути ще тонну, я звинувачував свої руки в тому, що вони не слухаються рота, чи праву ногу - у тому, що вона йде не туди, куди ліва. Зима мене змінила - я став іншим чоловіком. Той холод мені словами не описати.
- Присягаюся любов’ю до Чучхе! - сказав старий слідчий. На столі перед ним і далі лежала туфля. - Коли б ми взялися за цього ідіота, уже поховальний загін ішов би по тіла славетної актриси та її нещасних малят!
- Він же навіть не командир Ґа! - нагадали ми йому.
- Тоді чого ж ви слухаєте його соплі про тюрму? - спитав він і звернувся до командира Ґа. - Ти вважаєш, що там, у горах, холодно? А тепер додай туди снайперів-янкі й бомбардувальники в небі. Уяви, що там нема польової кухні, де щодня вам варять капустяну юшку. Що немає зручної койки в лазареті, яка безболісно вирятує тебе з твого нещастя!
На нас ніхто ніколи не скидав бомб, але ми розуміли, про що говорив командир Ґа. Колись нас посилали на північ по біографію охоронця в тюрмі 14-18. Увесь день ми повільно повзли на північ у «вороні», і сльота знизу крізь дошки потрапляла в кузов, і черевики примерзали до підлоги. Ми тільки гадали, чи справді їдемо допитувати, чи це нас так тихцем самих відправляють до в’язниці. У нас, перепрошую, лайно в задах позамерзало, і ми були вже думали, що в Пубйоку хтось поклопотався і нас усерйоз позбуваються.
Командир Ґа вів далі:
- Мене, як новенького, поселили поряд із лазаретом, де люди всю ніч стогнали. Там був один дід, який усім особливо надокучив. Він не міг працювати, бо руки його вже не слухалися. Люди могли б його покривати, але всі терпіти його не могли: на одному оці в нього було більмо, і він весь час тільки бурчав, вередував і питав про щось. Цілу ніч міг видавати усілякі питання. «Хто ви? - вигукував він серед ночі. - Чому ви тут? Чого мовчите?» Тиждень за тижнем я гадав, коли вже приїде машина по кров і нарешті він замовкне. А потім став замислюватися над його запитаннями. Чому я тут? Що я такого зробив? Урешті я почав йому відповідати. «Чого не зізнаєтеся?» - репетував він на весь барак, а я з другого кінця відгукувався: «Я зізнаюся! Я вам усе розповім». Від цих розмов люди нервували, і однієї ночі до мене прийшла Моннан. То була найстарша жінка в таборі, і від голоду в неї не залишилося ні стегон, ні грудей. Вона була пострижена по-чоловічому і обв’язувала руки смугами тканини.
Командир Ґа далі розповів, як вони з Моннан тихо вийшли з бараку, пройшли сіни, бочки з водою, і, якщо ще не було сказано, ми всі подумали, що ім’я Моннан означає «магнолія» - і це найбільша, найвеличніша біла квітка. Наші підопічні кажуть, що бачать саме її, коли автопілот зносить їх на саму вершину болю - на холодну вершину, де перед ними відкривається самотній, білий, морозяний цвіт. Незалежно від того, які конвульсії скручують їхні тіла, цей образ міцно врізається в їхню пам’ять. Це ж непогано, правда? Єдиний вечір, повний болю, - і ось уже все минуле позаду, усі марноти й усі невдачі позаду, навіть гіркоти від них не лишається.
- Надворі, віддихуючи парою, - продовжив командир Ґа, - я спитав Моннан, де поділися всі охоронці. Вона показала на адміністративні будівлі. «Завтра, напевне, приїде міністр тюремних шахт, - сказала вона. - Я це бачила й раніше. Вони всю ніч займатимуться документами».