«То що?» - спитав я її.
«Міністр їде, - сказала вона. - Тому за нас так цими днями взялися, тому всіх слабких уже повкидали в лазарет. - Вона махнула рукою на комплекс для охорони, який увесь так і світився. - Глянь, скільки в них електрики на це йде, послухай цей нещасний генератор . Єдиний спосіб так світити - це вимкнути огорожу».
«То що, тікати? - спитав я. - Так тут і тікати нема куди».
«Ну, що ж, ми всі тут помремо, - сказала вона. - Цей спочинок нам гарантований. Але не сьогодні!»
І раптом вона пішла через темний двір, обережно, але дуже швидко. Я наздогнав її біля паркану, ми присіли. Паркан був, власне, подвійний: два паралельні ряди бетонних стовпів, на яких натягнуто кабелі з побурілими керамічними ізоляторами. Між ними - смужка нічийної землі, де буйно розрослися дикий імбир і редиска, що їх ніхто не міг красти.
Вона зібралася потягтися через дроти. «Чекайте, - сказав я, - може, краще перевіримо?» Але Моннан потяглася під паркан і витягла дві редиски, холодні й хрумкі, і ми одразу їх з’їли. Тоді набрали дикого імбиру. Усіх старих жінок у таборі відправляли в загін копачів: вони мали ховати тіла там, де вони загинули, - на таку глибину, щоб дощем назад не вимило. І зразу було зрозуміло, який імбир ріс із мертвого тіла: його квіти були великі й переливчасто-жовті, і, якщо рослина проросла з-поміж ребер, її важко було витягти.
Коли ми набили всі кишені, ми ще з’їли редиски, і я відчув, як вона очищує мої зуби. «О щастя володіння дефіцитом! - проголосила Моннан і доїла свою редиску повністю: і корінь, і пагін, і квіти. - Це місце - просто урок попиту і пропозиції. Ось моя дошка, - сказала вона, показуючи на нічне небо. Потім поклала руку на дріт. - А це - мій останній іспит!»
К. Кі підскочила зі свого стільця.
- Заждіть! - сказала вона. - Це часом не професорка Лі Моннан, яку засудили разом зі студентами?
Командир Ґа зупинився.
- Професорка? - спитав він нас. - А що вона викладала?
Це була величезна помилка. Пубйоківці тільки головами похитали. Ми щойно дали підопічному більше інформації, ніж він нам. Ми відправили геть обох стажерів і попросили командира Ґа продовжувати.
- А куди потрапили її студенти? - спитав Ґа. - Чи Моннан пережила їх у таборі номер 33?
- Просимо продовжувати, - сказали ми. - Коли ви все розкажете, то ми відповімо на ваше запитання.
Командир Ґа на мить над цим замислився. Потім кивнув і продовжив:
- Там був ставок, де охорона розводила форель, щоб годувати свої сім’ї. Рибу кожного ранку рахували, і якщо хоч однієї недораховувалися, то всьому таборові не давали їсти. Я пішов за Моннан до краю того круглого ставка, а вона присіла й витягла з чорної води рибину. Це вийшло не з першого разу, але в неї була сплетена з дроту сіть, і завдяки намотаній на руки тканині вона міцно її тримала. Вона взяла рибу під грудні плавці - таку здорову, таку ідеально живу. «Притисни її тут, над хвостом, - сказала вона. - А тепер помасажуй отут, під пузом . Коли намацаєш ікру - натискай». Моннан підняла рибу і вичавила собі в рот помаранчеву цівку ікри. Тоді випустила рибу назад. Потім настала моя черга. Моннан зловила ще одну рибу і показала, як визначити, що то самиця. «Тільки сильно натисни, - попередила вона, - а то лайна наїсися» . Я придавив рибину, і мені в лице вистрілила ікра, на диво тепла. Драглиста, солона, безсумнівно жива, я відчував її запах на обличчі, витерся й облизав руки. Я потренувався, і все в мене пішло як по маслу. Ми видоїли з десяток рибин, а зірки все сунули небом, і ми, вражені, сиділи під ними.
«Чому ви мені допомагаєте?» - спитав я.
«Я стара, - сказала вона. - Старі так завжди роблять».
«Так, а чому я?»
Моннан потерла руки землею, щоб позбутися запаху. «Тобі це необхідно, - сказала вона. - За зиму з тебе зійшло десять кілограмів. Ще десяти зайвих у тебе немає»
«Я хочу спитати, а чому вам я важливий?»
«Ти чув про в’язницю номер 9?»
«Чув».
«То їхня найвигідніша шахта: п’ять охоронців на півтори тисячі в’язнів. Вони просто стоять за брамою і ніколи туди не заходять. Там уся в’язниця - це шахта: ні бараків, ні кухні, ні лазарету…»
«Ну я ж кажу, що чув, - сказав я. - Ви хочете сказати, нам пощастило, що ми в хорошій тюрмі?»
Моннан підвелася.
«Я чула, у дев’ятій була пожежа, - сказала вона. - Охорона не відчиняла браму, нікого не випускала, і всі в’язні згоріли або вчаділи».
Я кивнув, визнаючи, що це сумна історія, але сказав:
«Ви не відповіли на моє запитання».
«Міністр завтра прибуває з інспекцією на шахту. Подумай, що діється зараз. Уяви, яким лайном його встигли пообливати. - Вона взяла мене за плече. - Тобі не можна блазнювати про руки-ноги на самокритиці. Не можна по-дурному витріщатися на охоронців. І оті бесіди зі старим у лазареті теж припини».
«Добре», - сказав я.
«А відповідь на запитання така: не твоя справа, чому я тобі допомагаю!»
Ми пройшли повз сортир і перескочили стічну яму. Поряд лежала мата, куди складали тих, хто помер за ніч, але зараз вона була порожня. Коли ми проходили повз, Моннан відзначила: «Мій апарат завтра відіспиться». Ніч, чиста й спокійна, пахла березами, з яких старі чоловіки різали палиці для охорони. Нарешті ми підійшли до колодязя та буйвола, який крутив там коловорот. Він стояв на колінах на купі бересту, і вигляд у нього був дуже збуджений. Коли підійшла Моннан, він підвівся. Вона пошепки сказала мені: «Ікра буває раз на рік. Я можу показати тобі, коли в струмках з’являються пуголовки, коли в дерев біля західної вишки починає йти сік. Є ще безліч таких штук. Але в таборі є лише два постійні джерела їжі . Одне я покажу тобі пізніше, коли буде справді важко, воно дуже неприємне. А ось друге».
Вона торкнулася носа буйвола, погладила його між рогами. Дала йому корінець імбиру: тварина принюхалася, сильно ворушачи ніздрями, а тоді почала жувати. З якоїсь глибокої кишені Моннан дістала банку середніх розмірів. «Це мені показав один старий, - сказала вона. - Йому було, мабуть, із шістдесят, але він був дуже міцний. Він загинув під завалом, а не від голоду чи слабкості. Він помер сильним».
Моннан залізла під черево буйволові, у якого вже звисав, довгий і червоний. Міцно вхопившись, Моннан почала ритмічно водити рукою. Буйвіл понюхав мої руки, чи нема й у мене імбиру, а я дивився в його чорні вологі очі. «Кілька років тому тут був чоловік, - сказала Моннан з-під бичачого черева. - У нього була маленька бритва, і він надрізав тварині шкіру і пив кров. То був інший буйвіл . Він не скаржився, але кров потім залишалась і замерзала, це помітила охорона - і тому чоловічкові настав кінець . Я фотографувала його тіло після кари . Перерила весь одяг, але бритви так і не знайшла».
Буйвіл пирхнув - очі в нього зробилися великі й розгублені, він поводив головою туди-сюди, наче шукав чогось. Потім він заплющив очі, і тут з’явилася Моннан із майже повною банкою, над якою здіймалася пара. Моннан одним духом випила половину і простягла банку мені. Я спробував надпити, але коли маленька цівка потрапила в горло, до за нею потяглась і решта, і все влилося в мене одразу. Буйвіл знов опустився на коліна. «Тепер три дні матимеш силу!» - сказала Моннан.
Ми подивилися на світло в будівлі охорони. Подивилися в бік Китаю. «Цьому режимові настане кінець, - промовила вона. - Я вивчила його зусібіч, це не може тривати вічно. Колись повтікає вся охорона, і бігтимуть вони он туди, до кордону . У тебе повинен бути план. Буде недовіра, потім розгубленість, потім хаос і, нарешті, вакуум. Треба буде діяти, поки вакуум не заповниться».
Ми пішли назад до бараків, із повними шлунками й кишенями. Знову почувши того старого, ми похитали головами.
«Чому я не скажу їм те, що вони хочуть знати? - стогнав помираючий дід, і луна йшла бараком. - Що я тут роблю? У чому мій злочин?»