Коли він увійшов у «мерседес», водій обернувся до нього; у його очах був помітний переляк і сум’яття.
Командир Ґа помітив термос на панелі приладів. Рік чаю не бачив!
- Мені б чашечку чаю, - сказав він.
Водій не поворухнувся.
- Хто ти, в лихої години, такий? - спитав він.
- Ти - гомосексуаліст? - відповів йому запитанням командир Ґа.
Водій недовірливо подивився на нього й похитав головою.
- Ти впевнений? Тебе перевіряли?
- Так… - розгублено сказав водій. А потім виправився: - Ні.
- Вилазь, - сказав командир Ґа. - Тепер командир Ґа - це я. Того, другого, уже немає. Якщо ти вважаєш, що маєш бути з ним, то я тебе до нього відведу - до того, що від нього лишилося, туди, у шахту! Бо ти - або його водій, або мій. Якщо ти мій водій, то ти будеш такий ласкавий налити мені чашечку чаю й відвезти в цивілізоване місце, де я зможу помитися. А потім - додому.
- Додому?
- Додому, до моєї дружини - актриси Сан Мун!
І Ґа справді поїхав до Сан Мун, єдиної людини, яка рятувала його від болю на шляху до неї. «Ворон» відбуксував «мерседес» гірськими шляхами, і на задньому сидінні Ґа роздивлявся вміст коробочки, що дала йому Моннан. Там лежали тисячі фотографій. Моннан з’єднала парами фотографії в’язня, коли він прибував і «вибував». Спина до спини живі і мертві, тисячі людей. Він розвернув пачку останніми знімками вгору - розбиті, рвані, неприродно скручені тіла. Він розпізнав жертв завалів і побиттів. На деяких знімках він до ладу не розумів, на що дивиться. Здебільшого в померлих вигляд був такий, ніби вони сплять, а діти - оскільки вони померли від холоду, то скулилися в маленькі тверді клубки. Моннан працювала сумлінно, і каталог був повний. Оця коробка, зрозумів раптом, - річ, що в його народу найбільше схожа на той телефонний довідник, який він бачив у Техасі.
Він перевернув пачку - тепер угорі були обличчя на вході: люди на них були сповнені страху, непевності, вони ще не дозволили собі вповні уявити той жах, що на них чекає; на ці знімки дивитися було навіть важче. Коли він, нарешті, знайшов власний знімок, то поволі його перевернув, усерйоз очікуючи побачити з другого боку себе мертвого. Не побачив. На якусь мить здивувався. Роздивлявся світло в деревах, які мчали повз них. Дивився, як їде попереду «ворон», чув, як, натягаючись, клацає буксирний ланцюг. Йому згадався примхливий рух отих шкаралупок у «вороні», що його привіз. На своєму фото він бачив на задньому плані помираючих людей на койках. Бачив свої руки, з яких тоді капала закривавлена тала вода. Але його очі: вони настільки великі, у них стоїть таке небажання сприймати те, що перед ними… Він здається таким хлопчиськом, немовби знову повернувся до сиротинця, переконаний, що все гаразд і що доля, яка чекає на всіх сиріт, його омине. Написане крейдою на дощечці ім’я здавалося таким чужим. Ось - єдина фотографія цієї людини, людини, якою він був. Він повільно порвав знімок на маленькі клаптики й випустив їх літати за вікно.
«Ворон» відчепив їх уже під Пхеньяном, і в готелі «Корьо» дівчата, як завжди, доглянули командира Ґа: після кожного візиту на тюремну шахту міністр потребував якісного купання й ретельного очищення. Його форму почистили й попрасували, він скупався у величезній ванні, і дівчата відшкрібали плями крові з його рук і намагалися подбати про його поламані нігті; їм було байдуже, чия кров змивалась у мильну воду: його власна, командира Ґа чи ще чиясь. У теплій, лагідній воді він зрозумів, що в оцей самий момент минулого року його душа і тіло почали жити немовби окремо, що його розум перелякано тримався в сідлі, керуючи тілом, поклавши на нього надію: хоч би цей витривалий мул, в’ючна тварина, зміг самостійно подолати підступну гірську стежину табору 33. Але тепер, коли жінка протирала теплою мочалкою його ступні, відчуттям відкрився хід нагору, до розуму, і відчувати знову стало можна, упізнавати забуті частини тіла, які посилали йому щасливий привіт. Його легені тепер стали чимось більшим, ніж мішки з повітрям. Серце, відчував він тепер, уже було здатне не лише ганяти кров.
Він спробував уявити ту жінку, яку скоро побачить. Розумів, що справжня Сан Мун не може бути такою самою прекрасною, як на екрані, її шкіра може не так сяяти, а усмішка не так променитися. І її бажання якимось особливим чином живуть у її очах - оце вже, напевне, річ в освітленні, у якомусь кінематографічному ефекті. Він хотів, щоб між ними стосунки були отакі - інтимні, щоб між ними не було нічого, жодних секретів. Побачивши її на стіні лазарету, він саме це й відчув: між ними немає ні снігу, ні холоду, вона просто поруч - жінка, яка віддала все, яка відкинула свою свободу й прийшла до тридцять третього табору врятувати його. Неправильно було лише в останній момент сказати дружині другого помічника про чоловіків, яких їй можуть дати на заміну, - тепер Ґа це зрозумів. Тож він не триматиме секретів від Сан Мун, він нічого не зіпсує тепер. У їхніх стосунках відкривався прекрасний новий початок, можна було скинути всі тягарі. Те, що капітан казав про час, коли йому повернуть дружину, буде правдою й для нього з Сан Мун: якийсь час вони будуть чужими, будуть якісь нові відкриття, але кохання - воно врешті повернеться.
Жінки в готелі «Корьо» витерли його рушниками, одягли. Нарешті йому зробили стрижку номер 7 - «швидкий бій», незмінну зачіску командира Ґа.
Уже зовсім звечоріло, коли «мерседес» поїхав угору серпантином на вершину гори Тесон. Проїхали ботсад, Національний банк насіння, теплиці, де розводили кімірсенію та кімченірію. Проїхали Центральний зоопарк Пхеньяна, зачинений о цій порі. Поряд на сидінні лежали якісь речі командира Ґа. Там була пляшечка одеколону, і він одразу ним скористався: «Ось так я пахну». Узяв пістолет командира Ґа. «Це мій пістолет», - подумав. Відсунув затвор, побачив у глибині кулю: «Я з тих, хто завжди тримає кулю в запасі».
І ось вони проминули цвинтар, де бронзові бюсти на надгробках стояли помаранчево підсвічені. То був цвинтар Мучеників Революції, і ті сто чотирнадцять людей були поховані там, не встигнувши дати життя власним синам, - тож їхні імена отримали всі сироти країни. Машина виїхала на вершечок, і там стояли три будинки - три міністерські резиденції: міністра масової мобілізації, міністра тюремних шахт і міністра забезпечення.
Водій спинив машину біля того будинку, що посередині, і командир Ґа пройшов у ворота сам. По низу воріт плелися парості огірків і розпускали свій дивовижний цвіт дині. Наближаючись до дверей Сан Мун, він відчув, як у грудях прокинувся біль - біль капітанських чорнильних голок, солоної води на татуюванні, запалення, яке дружина другого помічника вимивала гарячим рушником.
Перевів подих біля дверей і постукав.
Сан Мун відповіла майже одразу. На ній був широкий халат, під яким вільно ворушилися груди. Він бачив такий халат лише один раз до того, у Техасі, у гостьовій ванні на вішаку. Той був білий, а в Сан Мун халат звалявся, і на ньому полишалися старі плями від соусу. Макіяжу в неї на обличчі не було, волосся лежало розпущеним на плечах. Її обличчя було схвильоване, у ньому читалося якесь очікування - і нарешті він відчув, як жахливе насильство цього дня відпускає його. Бій з її чоловіком залишився позаду. Позаду - вражений і зляканий погляд вартового. Десь у безвісті - усі ті, кого зберегла на плівці Моннан. Цей дім був гарний: побілений, оздоблений червоним. Це цілковита протилежність будинку начальника заводу - тут, очевидно, ніколи не траплялося нічого лихого.
- Я вдома, - сказав він.
Вона подивилася повз нього - у двір, на дорогу.
- У вас посилка? - спитала вона. - Вас зі студії прислали?
Але вона замовкла, зрозумівши усю невідповідність того, що бачить: худорлявий незнайомець прийшов у чоловіковій формі, пахне його одеколоном, приїхав його машиною…
- Хто ви? - спитала вона.
- Я - командир Ґа, - відповів він. - І я нарешті повернувся додому.
- Ви хочете сказати, що не принесли ні сценарію, нічого такого? - уточнила Сан Мун. - Це вас так нарядили в студії й послали сюди, а у вас немає для мене сценарію. Перекажіть Дак-Хо: це дуже холодний, нелюдський жест, навіть для нього. Він уже перейшов усі межі.