- Я не знаю, хто такий Дак-Хо, - сказав він, милуючись її рівною шкірою, уважним поглядом її темних очей. - Ти ще прекрасніша, ніж я собі уявляв!
Вона перев’язала пояс свого халата. А потім здійняла руки до небес.
- Ну чого ми живемо на цьому забутому всіма горбі? - спитала вона в неба. - Чого я тут, угорі, коли все, що мені важливе, - унизу?! - Вона махнула рукою на далекий Пхеньян біля підніжжя: обриси будинків, затягнуті серпанком у срібній розвилці річки Тедонґан. Вона підійшла ближче й подивилася йому в очі: - Ну чому нам не можна жити біля парку Мансу? Я б їздила до студії звідти автобусом-експресом. Ну як ти можеш вдавати, що не знаєш, хто такий Дак-Хо? Його ж усі знають. Він що, послав тебе мене розіграти? Вони там усі сміються з мене?
- Бачу, тобі довгий час було боляче, - сказав він. - Але тепер це закінчилося. Твій чоловік повернувся додому.
- Ти - найгірший артист на світі! - сказала вона. - У них там унизу зараз святкують розподіл ролей, еге ж? Понапивалися, сміються, вибирають нову основну актрису, а найгіршого актора прислали сюди зіграти зі мною цей дурний жарт?!
Вона впала долілиць на траву й підклала руку під голову.
- Іди геть. Посміялися на славу. Іди й розкажи Дак-Хо, як плакала стара актриса.
Спробувала витерти очі. Потім дістала з кишені халата цигарки. Зухвало запалила одну - від цього чоловічого жесту вигляд у неї був дуже спокусливий.
- Жодного сценарію, цілий рік без сценарію!
Їй був потрібен він. Дуже сильно потрібен, і це було очевидно.
Вона помітила, що двері будинку прочинились, і звідти визирають діти. Вона скинула капець і кинула його в бік дверей - ті одразу зачинилися.
- Я нічого не знаю про кінематографічну справу, - сказав він. - Я приніс тобі фільм у подарунок. Це - «Касабланка». Кажуть, що він найкращий.
Вона простягнула руку й узяла в нього коробочку з диском, брудну й подряпану.
- Чорно-білий! - сказала вона й кинула його через весь двір. - І я не дивлюся фільмів - вони лише на шкоду чистоті моєї гри.
Вона задумливо курила, лежачи на траві.
- Ти справді ніяк не пов’язаний зі студією? - спитала вона.
Він похитав головою: ні. Вона перед ним була така вразлива, така чиста - як вона й залишилася такою в цьому жорстокому світі?
- То це що - нові штучки мого чоловіка? Прислав, щоб перевірити мене, поки поїхав на таємне завдання? Як же, знаю я ці секретні завдання - він сам-один хоробро проникає в бордель у Мінпо, тільки великий командир Ґа може вижити тиждень у гральному притоні Владивостока!
Він присів поряд із нею:
- Ні, ні. Ти занадто суворо його судиш. Він змінився. Звичайно, він припускався певних помилок, він шкодує про них, але важлива для нього насправді тільки ти. Він захоплений тобою, я переконаний у цьому. Він цілковито присвятив себе тобі.
- Скажи йому, що з мене цього досить. Будь ласка, перекажи йому це від мене.
- Тепер він - це я. Тож можеш усе сказати йому особисто.
Вона зітхнула й похитала головою.
- То ти хочеш стати командиром Ґа, так? - спитала вона. - Знаєш, що він зробить, якщо почує, що ти назвався його ім’ям? Його «випробування» з тхеквондо - це не чутки. Вони створили йому повне місто ворогів. Саме тому мені більше не дають жодної ролі. Просто домовся як-небудь із Великим Керівником, зможеш? Ну хоч би вклонися йому в опері? Зможеш оці прохання переказати моєму чоловікові? Потрібен же тільки один-єдиний маленький жест на очах у всіх - і Великий Керівник пробачить усе!
Він простягнув руку, щоб витерти їй сльозу, але жінка відсахнулася.
- Оці сльози в моїх очах, - сказала вона. - Ти їх бачиш? Зможеш сказати моєму чоловікові про ці сльози? Не треба більше таких завдань, будь ласка. Скажи, щоб більше не посилав своїх шісток сидіти зі мною, як із дитиною.
- Він уже знає, - сказав він. - Йому шкода. Чи могла б ти зробити дещо для нього? Це б дуже багато для нього важило.
Вона перевернулася на бік; її груди під халатом колихнулися, з носа потекло.
- Іди геть, - сказала вона.
- Боюся, що не зможу цього зробити, - сказав він. - Я ж казав, я довго був у дорозі й щойно приїхав. Моє прохання маленьке, для такої актриси, як ти, це просто дрібниця. Пам’ятаєш, коли в «Істинній дочці Батьківщини» ти шукаєш сестру й маєш перепливти протоку Інчхон, яка ще горить, поки тоне лінкор «Корьо». Заходиш у воду простою рибачкою з Чеджудо, але, пропливши свій шлях між тілами патріотів у закривавленій воді, виходиш із моря вже іншою людиною: ти - жінка-солдат із обпаленим прапором у руках. Те, що ти тоді кажеш, - чи повториш ти зараз для мене ці слова?
Вона не вимовила їх уголос, але в її погляді вони засяяли, пропливли біля його дна:
«Є на світі більша любов - та, що з найглибших низин кличе нас до вершини!» - Так, саме ці слова стояли в її очах, і риса істинної акторки - сказати їх лише поглядом, виразом обличчя.
- Відчуваєш, яке все стає правильним, хорошим? - спитав він. - Тепер усе буде по-іншому. Коли я був у в’язниці…
- У в’язниці? - вражено спитала вона. - Звідки саме ти знаєш мого чоловіка?
- Твій чоловік напав на мене сьогодні вранці, - відказав він. - Це сталося в тунелі, в шахтах тридцять третього табору. І я його вбив.
Вона різко підвела голову:
- Що?
- Тобто мені здається, що я його вбив. Було темно, тож я цілковитої певності не маю, але мої руки знали, що роблять.
- Це що, чоловік знову мені іспит влаштовує? - спитала вона. - Якщо так, то цей - найогидніший. Ти що, маєш доповісти, як я зреагувала на цю новину, чи стрибала від радості, чи повісилася з горя? Не вірю, що він так низько впав. Він дитина насправді, переляканий маленький хлопчисько. Тільки такий буде перевіряти стару жінку на вірність у парку. Тільки командир Ґа буде перевіряти сина на орієнтацію. І, до речі, навіть його друзяки теж проходять перевірку, і якщо результат не той, то їх більше ніхто не побачить.
- Твій чоловік більше нікого не перевірятиме, - сказав він. - Для нього зараз важлива тільки ти. Із часом ти це зрозумієш.
- Годі, - сказала вона. - Уже навіть не смішно. Тобі час іти.
Він глянув на двері будинку. Там тихо стояли діти: дівчинка років одинадцяти і трохи менший хлопчик. Вони тримали за нашийник лискучого собаку з потужними лапами.
- Брендо! - вигукнув командир Ґа, і собака вирвався й побіг до нього.
Катахула помчав вистрибом, махаючи хвостом. Пес скакав, намагаючись лизнути його в обличчя, а потім ліг на живіт, намагаючись схопити його за п’яту.
- Вам його передали! - радів він. - Очам своїм не вірю, вам передали цього собаку!
- Передали цього собаку? - не зрозуміла вона. Раптом її голос посерйознішав. - Звідки ти знаєш, як його звати? Ми тримали собаку в секреті, щоб його не забрали.
- Звідки знаю? Та я йому дав цю кличку! - сказав він. - Щойно перед тим, як його вам торік передали. «Брендо» - так у Техасі називають щось таке, що твоє навіки.
- Зачекай, - сказала вона, уже без жодної гри. - Усе ж таки, хто ти насправді?
- Я - хороший чоловік. Я той, хто буде робити все для тебе.
Ґа впізнав у її очах такий особливий, невеселий вираз. Так дивиться той, хто зрозумів, що тепер усе буде по-іншому і вже немає ні тієї людини, якою він був, ні того життя, яким він жив. Таке знання приходить нелегко, але з часом стане краще. І таки їй це легше, адже колись вона вже дивилася так - коли Великий Керівник віддав її як нагороду володарю золотого пояса, чоловікові, який переміг Кімуру…
У темній кімнаті в 42-му підрозділі цигарка вже дотлівала на губах командира Ґа. День був довгий, і спогад про Сан Мун знову врятував його. Але тепер треба дати їй відпочити: вона завжди буде близько, коли він її потребуватиме. Він востаннє всміхнувся думкам про неї - і цигарка вислизнула з губ і впала в заглибину між шиєю й ключицею. Там вона повільно тліла на живій шкірі - маленький червоний вогник, єдиний на всю чорну кімнату.