Чон До викинув свою над’їдену сливу:
- Та, я й кращі їв.
На причалі вони йшли дошками, у які в’їлися сліди багаторічної риболовлі. Попереду, у кінці, їм було видно обличчя в блакитному світлі мобільного телефона.
- Просто кинь його через поруччя, - сказав Чон До.
Ґіль глибоко вдихнув.
- Через поруччя, - повторив він.
На причалі валялися порожні пляшки, недопалки. Чон До спокійно йшов уперед, відчуваючи, як Ґіль поруч намагається підлаштуватися під таку саму спокійну ходу. Знизу почулося хрипке булькання холостого ходу мотора. Фігура попереду перестала говорити по телефону.
- Даре? - крикнула вона їм. - Даре нано?
- Не відповідай, - сказав Чон До.
- Голос жіночий, - зауважив Ґіль.
- Не відповідай, - повторив Чон До.
Капюшон куртки був відкинутий - їм відкрилося молоде жіноче обличчя.
- Я для цього не створений.
Ґіль сказав:
- План є план.
Їхні кроки пролунали неймовірно гучно. У Чона До сяйнула думка, що колись якісь чоловіки отак прийшли по його матір, а тепер він сам - один із них.
І ось вони вже біля неї. Під своєю курткою вона була зовсім невеличка. Розкрила рот, ніби для крику, і Чон До побачив, що в неї на всіх зубах якась залізяка. Вони скрутили їй руки й закинули на поруччя.
- Зензен ойоґенаї’н дес! - сказала вона, і хоча Чон До зовсім не знав японської, але відчув, що то було раптове, благальне зізнання, щось на зразок «Я незаймана».
Вони кинули її через поруччя. Вона впала мовчки, ані слова, ані глибокого вдиху. Але Чон До побачив у її очах якийсь спалах - то був не страх, не відчуття безглуздя того, що діялося. Певне, відчув він, вона думає про своїх батьків, які ніколи не дізнаються, що з нею сталося.
Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.
Чонові До не йшов із голови той її погляд.
На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? - почувся в телефоні жіночий голос. - Маюмі!» Чон До став натискати якісь кнопки, щоб його вимкнути. Коли перехилився через поруччя, човен гойдався на хвилях.
- Де вона? - спитав Чон До.
Офіцер Со дивився у воду.
- Униз пішла, - відповів він.
- Як це - вниз?!
Він розвів руками:
- Упала туди - і все.
Чон До розвернувся до Ґіля:
- Що вона сказала?
- Сказала: «Я не вмію плавати».
- «Не вмію плавати»?! Вона сказала, що не вміє плавати, а ти мене не зупинив?!
- За планом же треба було кинути. Сказано було діяти за планом.
Чон До знову подивився вниз, у чорну воду, яка тут, під причалом, була глибока. Вона була там, і цю величезну куртку напинає, немов вітрило, течія, перекочуючи тіло піщаним дном.
Задзвонив телефон. Засвітився синім і забринів у руці Чона До. Вони з Ґілем мовчки дивилися на нього.
Ґіль натис кнопку і став слухати, широко розплющивши очі. Навіть із відстані Чон До чув, що це голос жінки, матері.
- Викинь, - сказав він Ґілеві. - Кинь його.
Ґіль слухав, очі його бігали, рука трусилася. Він кілька разів кивнув. Коли промовив: « Хаї », - Чон До вихопив у нього телефон. Став тицяти пальцями в усі кнопки.
На екрані телефона з’явилася фотографія немовляти. Викинув апарат у море.
Чон До підійшов до поруччя.
- Ну як можна їх не рахувати? - заревів він до офіцера Со. - Як?!
На тому тренування скінчилося. Настав час для оперної діви. Офіцер Со мав перетнути Японське море на рибальському судні, а Чон До з Ґілем сіли на нічний пором із Чхонджина до Ніїґати. Опівночі, уже зі зловленою співачкою, мали зустрітися на пляжі з офіцером Со. Як сказав офіцер, простота - це ключ плану.
Чон До і Ґіль сіли на денний потяг на північ, до Чхонджина. На вокзалі під товарними платформами спали сім’ї, чекаючи, поки стемніє, щоб перебратися до Сінийджу, за яким просто на другому березі річки Туманґан починався Китай.
До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.
Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне - узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.
«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.
Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.
Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.
Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.
- Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? - спитав він.
- Оце Ха Шінь, - пояснив Чон До. - Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, - то я так його назвав.
Ґіль провів пальцем по списку.
- Ось і ти, - сказав він. - Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?
Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.
- Хоч він і вбив багато японських солдатів, - промовив він, - революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.
Ґіль здивовано подивився на Чона.
- Ти себе назвав його іменем? Чому?
- Він пройшов найвище випробування честі.
Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід - дірку в стіні, де колись був цвях.
- Оце тут ти спав? - спитав Ґіль. - У кімнаті Начальника?
Чон До показав дірку від цвяха:
- Отут висів портрет моєї матері.
Ґіль уважно придивився.
- Еге ж, тут був цвях, - відзначив він. - Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?
- Він не міг дати мені своє прізвище, бо тоді всім би відкрилося, як ганебно він був змушений виховувати сина. А переназвати мене по-іншому в нього духу не вистачало, навіть на честь Мученика. Тож я мусив сам.
Обличчя Ґіля нічого не виражало.
- А мама? - спитав він. - Її як звали?
Удалині почувся гудок порома «Манйонбон-92».
Чон До відповів:
- Якщо моєму горю дати ім’я, хіба воно стане меншим?
Уночі Чон До стояв у темряві на кормі судна, дивився вниз на хвилі. «Руміна» - весь час крутилося в його голові. Він не чув її голосу, не дозволяв собі уявити її. Просто думав, як би вона провела свій останній день, коли б знала, що по неї вже пливуть.
Пізно вранці вони ввійшли в порт Бандай-Дзіма - над митницею майоріли прапори різних країн. Великі кораблі, пофарбовані в гуманітарний темно-блакитний колір, біля причалу приймали на борт вантажі. Чон До з Ґілем мали підроблені документи і в сорочках-поло, джинсах та кросівках спустилися трапом до центру Ніїґати. Була неділя.
Ідучи до глядацької зали, Чон До побачив, як угорі пролетів літак, лишивши за собою білу смугу. Він закинув голову, вирячив очі з такого дива. Усе було таке неймовірне, що він вирішив удавати, ніби воно йому звичне, наприклад кольорові вогники, які керували дорожнім рухом, автобуси, які присідали, немов воли, щоб впустити стареньких пасажирів. Звичайно, лічильники на стоянках уміють говорити, двері громадських приміщень самі відчиняються і впускають їх. Звичайно, у туалеті ні бочки з водою, ні черпака.