- Ні, - сказав він.
- Гудіння, дзижчання не було?
- Воно запищало, - сказав Бук. - Тоді командир Ґа продовжив: «Перший імпульс іноземця - учинити агресію». Він сказав, що мені слід навчитися протистояти цій агресії: «Відбивати такі імпульси зовні - це бути готовим відбити їх ізсередини!» - сказав він. Потім командир навів кілька прикладів ситуацій на зразок: «Що ви зробите, якщо зараз на дах сядуть американці і спустяться на мотузках вентиляційними шахтами? Що ви будете робити в разі чоловічого нападу японця?»
«Чоловічого нападу?» - не зрозумів я.
Він поклав мені руку на плече, випростав мою руку й схопив мене за стегно. «Гомосексуального нападу, - сказав Ґа мені, як дурному. - Японці цим відомі. У Маньчжурії японці ґвалтували всіх підряд: жінок, чоловіків, панд у зоопарку ». Він підставив мені ногу, і я впав, розбивши брову об кут столу. Відтоді в мене цей шрам. І тепер - моє запитання.
На цьому товариш Бук зупинився, як навмисне, - наче зрозумів, що недомовленість нас до сказу доводить.
- Просимо вас продовжувати! - сказали ми.
- Спочатку мені потрібна ваша відповідь, - сказав він. - Інші слідчі, оті старші, весь час мені брешуть. Кажуть: «Назвіть нам ваші засоби таємної комунікації. Ваші діти хочуть вас бачити, вони просто тут, нагорі . Скажіть те і те - і зможете побачитися з дружиною. Вона вас чекає . Назвіть вашу роль у змові - і можете йти додому до своєї сім’ї».
- Наша команда не вдається до обману, - сказали ми йому. - Ми відповімо на ваше запитання, і, коли хочете, зможете перевірити.
У нас була з собою справа товариша Бука. Чучак показав її, і Бук упізнав офіційну синю папку й червону мітку.
Товариш Бук якусь мить дивився на нас, а тоді продовжив:
- Я впав лицем донизу, а командир Ґа стрибнув мені на спину. Він там просто всівся і продовжував свою лекцію. Мені кров заливала очі. Командир Ґа підхопив знизу мою праву руку й викрутив її назад.
К. Кі, яка слухала, широко розплющивши очі, сказала:
- Цей прийом називається захва`том Кімури.
- Ви не уявляєте, як це було боляче: у мене плече відтоді гірше рухається. «Будь ласка, - благав його я, - я просто затримався на роботі. Відпустіть мене, командире Ґа». Він відпустив руку, але з моєї спини не зліз. «Як ти міг не відбити чоловічий напад?! - сказав він. - Присягаюся, не може бути нічого гіршого, нічого принизливішого для чоловіка, ніж це, - та й який він уже після того чоловік! Як ти міг не відбиватися з усієї сили, незважаючи ні на що… хіба що ти насправді хотів, хіба що ти в глибині душі хочеш, аби на тебе кинувся чоловік і ти не зміг відбитися . Ну то твоє щастя, що це я, а не якийсь там японець. Твоє щастя, що я достатньо сильний, аби тебе захистити, дякуй своїй долі, що тут є я й можу це зупинити!»
- І все? - спитали ми. - На тому все скінчилося?
Товариш Бук кивнув.
- Чи командир Ґа розкаявся у своєму вчинку?
- Останнє, що я пам’ятаю, - це ще один спалах його апарата. Я лежав обличчям донизу, усюди була кров.
Кілька секунд товариш Бук мовчав: у всьому приміщенні було тихо, чути було лише, як униз підлогою тече сеча. Потім Бук спитав:
- Чи жива моя сім’я?
Ось у такі моменти Пубйок уміє діяти значно розумніше.
- Я вже готовий до всього, - додав товариш Бук.
- Відповідь: ні, - сказали ми.
Ми вивели Бука з калюжі й прикували його у вищій частині приміщення. Потім стали збирати свої речі, щоб іти до драбин. Його погляд був спрямований углиб себе: такий погляд людини, яка щось шукає у своїй пам’яті, практично неможливо вдати, і ми сприймаємо його за ознаку щирості.
Тут Бук підвів очі:
- Я подивлюся справу, - попросив він.
Ми дали йому папку.
- Обережно, - попередили ми, - там фотографія.
Узявши папку, він на мить завмер.
Ми сказали:
- Слідство каже, що схоже на отруєння чадним газом. Їх знайшли в їдальні біля обігрівача: там вони всі зібралися й разом загинули.
- Мої донечки, чи вони були в білих сукнях? - спитав товариш Бук,
- Одне запитання, - нагадали ми. - Ми ж домовились. Хіба ви допоможете нам зрозуміти, чому командир Ґа влаштував оцю штуку з актрисою?
Товариш Бук сказав:
- Командир Ґа ніяк не пов’язаний зі зникненням актриси: він пішов у 33-тю в’язницю й не повернувся звідти. Він загинув у шахті.
І тут Бук різко підняв голову й глянув на нас:
- Заждіть, ви про якого командира Ґа? Ви ж знаєте, що їх двоє. Той Ґа, який розбив мені брову, - мертвий.
- Ви про справжнього командира Ґа? - спитали ми. - А хто ж такий несправжній? Чому ж несправжній вибачився перед вами за вчинок справжнього?
- Вибачився?
- Самозванець сказав, що вибачається за цей шрам, за те, що він із вами зробив.
- Це якісь дурниці, - сказав Бук. - Командирові Ґа немає за що переді мною вибачатися. Він зробив мені найбажаніший подарунок, єдине, чого я не міг добути сам для себе!
- Який? - спитали ми.
- А то ж який - убив справжнього командира Ґа, звісно!
Ми перезирнулися:
- Тобто він не лише вбив актрису з дітьми, він ще й міністра КНДР убив?
- Він не вбивав Сан Мун і її дітей. Ґа перетворив їх на маленьких пташок і навчив їх сумної пісні. І вони полинули на захід сонця, туди, де ви ніколи їх не знайдете!
Ми раптом замислилися, чи не правда це - може, актриса з дітьми десь ховаються? Адже Ґа живий, чи не так? Але в кого вона, де її тримають? У КНДР легко зробити, щоб хтось зник. А от щоб з’явився знов - який чарівник таке може?
- Якби ви допомогли нам, ми б постаралися допомогти вам, - запропонували ми Букові.
- Допомогти вам? Моя сім’я загинула, друзі загинули, я загинув. Не буду я вам допомагати.
- Гаразд, - сказали ми й стали збиратися. Було вже пізно, і ми зовсім виснажилися.
Я помітив на руці в товариша Бука золоту обручку. Сказав Чучакові її зняти.
Чучак полохливо озирнувся, потім узяв Бука за руку й спробував стягти обручку.
- Туго сидить, - сказав Чучак.
- Слухайте, - сказав товариш Бук. - У мене ж більше від них нічого не залишилося - від жінки, дочок!
- Дійте, - сказав я Чучакові. - Він нам більше не знадобиться.
К. Кі взяла кусачки:
- Я зніму!
- Ненавиджу вас! - сказав товариш Бук.
Він сильно крутнув обручку, обдираючи шкіру, - і золото вже було в моїй кишені. Ми розвернулися й пішли.
- Я більше нічого вам не скажу! - крикнув нам услід товариш Бук. - Ви тепер не владні наді мною, усе! Чуєте? Я тепер вільний. Ви не маєте наді мною влади. Чуєте?!
Ми по черзі полізли скобами нагору з ями. Скоби були слизькі, діяти треба було обережно.
- Одинадцять років! - кричав і далі товариш Бук, і сирим цементним приміщенням котилася луна. - Одинадцять років я постачав у ці в’язниці те, що замовляли. Замовляли форми дитячих розмірів, уявляєте! Тисячі. Роблять і вдвічі менші ка`йла. У вас є діти? Одинадцять років лікарі в цих в’язницях не замовляли ліків, а кухарі - ніяких продуктів, крім пшоняної крупи та солі. Возили те пшоно й сіль, тоннами! Жодна в’язниця ні разу не замовила хоча б пару чобіт, хоч один брусок мила. Пакети для крові їм давай! Кулі та колючий дріт - сьогодні на завтра! Я свою сім’ю підготував. А ви готові? Ви знаєте, що вам тоді робити?
Підіймаючись один за одним оцинкованими скобами, ті з нас, хто мав дітей, намагалися зосередитися на своїх рухах, а стажери - стажери ж узагалі вважають себе поза всіма небезпеками, правда? К. Кі вела перед, освітлюючи шлях своїм налобним ліхтариком. Коли вона зупинилася й озирнулася вниз на нас, ми теж зупинилися. Подивилися на неї, на світло, що било нам в очі.
Вона спитала:
- Що, Рьоктосан дезертирував?
Ми всі мовчали. У тиші стало чути, як Бук і далі говорить про те, що дітей вішають і закидають камінням і таке інше.