Потім командир Ґа зробив крок назад, і я побачив, як та нога, що позаду, відривається від землі. Я підняв руку якраз вчасно, зупинивши блискавичний удар.
«О, саме такого я й шукаю!» - промовив він.
Командир Ґа пронизливо свиснув крізь зуби, і з другого боку табірних воріт водій Ґа відкрив багажник «мерседеса». Витяг щось звідти, і охорона відчинила йому ворота. Він підійшов, і те, що він ніс, видавалося надзвичайно важким.
«Як тебе звати? - спитав Ґа. - Хоча стій, мені цього не треба. Я впізнаю тебе за оцим», - він торкнувся моїх грудей пальцем. І сказав мені: «Ти коли-небудь бачив, щоб начальник хоч ногою ступав у шахти?»
Я озирнувся на начальника, той був готовий спопелити мене очима. «Ні», - відповів я командирові Ґа.
Підійшов водій, приніс великий білий камінь. Він важив, мабуть, двадцять п’ять кіло. «Ану візьми, - наказав командир Ґа начальникові. - Підійми, щоб усі бачили!» І начальник насилу взяв той камінь на плече, і той там у нього так і лежав, більший за його голову. Командир Ґа ткнув своїм детектором у той камінь, і машина люто, енергійно завищала.
Командир Ґа сказав мені:
«Дивись, який він білий, на крейду схожий. Оцей камінь нам зараз важливий. Бачив таке в шахті?» Я кивнув. Він посміхнувся: «Учені сказали, що це саме така гора, як треба, оце має бути під нею. Тепер бачу, що так і є».
«Що це?» - спитав його я.
«Майбутнє КНДР, - сказав він. - Це наш кулак у горло янкі!»
Ґа звернувся до начальника.
«Цей в’язень тепер - мої очі й вуха в таборі, - сказав він. - Я повернуся за місяць, і за цей час із ним хай нічого не станеться. Поводьтеся з ним, як поводилися б зі мною. Чуєте? Ви знаєте, що сталося з попереднім начальником оцього табору? Знаєте, що я з ним зробив?»
Начальник нічого не сказав.
Командир Ґа дав мені свою машинку:
«Хочу бачити цілу білу гору такого, коли повернуся. І якщо начальник поставить цей камінь на землю до мого повернення, повідом мені! Хай нізащо не відпускає цей камінь, чуєш? Хай саджає його за обідом на коліна. Хай на груди кладе, коли спить. Коли йде посрати, хай у сортир його бере». Ґа штурхнув начальника, і той похитнувся зі своєю ношею, але втримав рівновагу. Тоді командир Ґа стиснув кулак…
- Стій, - перервала Сан Мун. - Це він. Я впізнаю свого чоловіка.
Вона трохи помовчала, наче засвоюючи якусь думку. Потім присунулася до нього на ліжку. Вона відгорнула рукав його нічної сорочки, провела пальцями по шрамах. Поклала руку йому на груди, поводила пальцями по бавовні.
- Воно тут? Це те саме татуювання?
- Не знаю, чи ти хочеш його побачити.
- Чому?
- Боюся, воно тебе налякає.
- Ні, все гаразд, - сказала вона. - Можеш показати.
Він зняв сорочку, і вона нахилилася роздивитись у слабкому світлі власний портрет, навіки закарбований на шкірі: жінку, чиї очі горіли самопожертвою й національним жаром. Образ здіймався та опускався з кожним подихом, вона спостерігала.
- Мій чоловік… Він повернувся за місяць, так?
- Повернувся.
- І він хотів із тобою щось зробити, щось погане, так?
Він кивнув.
Сан Мун продовжила:
- Але ти виявився сильнішим.
Він ковтнув і відповів:
- Але я виявився сильнішим.
Вона простягла руку, м’яко поклала долоню на татуювання. Чи тому затремтіли її пальці, що зустрілися з образом жінки, якою вона колись була? Чи вона відчула, що стає на бік цього чоловіка, який тихо заплакав з незрозумілої їй причини?
Повернувся додому з 42-го підрозділу ввечері й побачив, що зір у батьків настільки зіпсувався, що повідомити про настання ночі їм маю я. Допоміг їм лягти в ліжка, поклав їх одне біля одного коло пічки, і, улігшись, вони втупили в стелю невидющі очі. У батька очі стали білі, а в матері залишилися ясними й виразними, і мені, буває, думається, що її зір не настільки зруйнований, як його. Запалюю на сон прийдешній цигарку для батька. Він курить «Консоль» - такий він чоловік.
- Мамо, тату, - сказав я. - Мені треба ненадовго вийти.
Батько сказав:
- Хай провадить тебе вічна мудрість Кім Чен Іра.
- Не порушуй комендантську годину! - попередила мати.
У мене в кишені лежала обручка товариша Бука.
- Мамо, можна вас спитати?
- Так, сину.
- Як так вийшло, що ви так і не знайшли мені наречену?
- Наш перший обов’язок - перед країною, - сказала мати, - другий - перед вождями, потім…
- Та знаю, знаю, - сказав я. - Потім перед Партією, перед Постановою Президії Народних Зборів і таке інше. Але ж я був у Молодіжній бригаді, я вивчав ідеї Чучхе в Університеті Кім Ір Сена, я свій обов’язок виконував. А жінки не маю.
- Якось ти стурбовано говориш, - сказав батько. - Ти звертався до радника нашого будинку із Сонґуну? - було видно, як ворушаться пальці на його правій руці. Коли я був малим, у нього був такий жест - простягнути руку й скуйовдити мені чуб. Так він мене заспокоював, коли зникали сусіди, коли ми бачили, як солдати міннарбезпеки витягають громадян із метро. Оце показувало, що тато усе ще той самий, що, попри свій психічний розлад на патріотичному ґрунті, мій батько однаково мій батько, навіть якщо відчуває необхідність від усіх приховувати своє справжнє «я». Я дмухнув на свічку.
Але коли вийшов у коридор і замкнув двері, то не одразу пішов. Тихенько приклав вухо до дверей і прислухався. Мені хотілося знати, чи можуть вони бути собою, коли поруч більше нікого нема, коли вони нарешті в тихій темній кімнаті й можуть говорити між собою як чоловік і дружина. Довго простояв і нічого не почув.
Надворі, на вулиці Сінийджу, навіть у темряві було видно, що дівчата із загону Чучхе розмалювали панелі й тротуар революційними гаслами. Подейкували, що якось пізно ввечері цілий загін упав у непозначену яму на шосе Тонґоль - щось там будувалося, але хтозна, чи то правда. Пішов до району Раґвон-дон, де колись японці збудували халупи, куди виселяли найбільш непокірних корейців. Тут у недобудові готелю «Рюґьон» діяв нічний нелегальний ринок. Навіть у темряві ракетоподібний силует готельної висотки чорнів проти зоряного неба. Коли переходив міст Палґол, труби зливали каналізацію з будинків пастельних відтінків. На смердючій воді, немов сірі лілії, колихалися пом’яті брудні сторінки «Родон Сінмун».
Торгівля йшла навколо проіржавілих шахт ліфтів. Хлопці на першому поверсі торгуються й домовляються, а потім кричать нагору через шахту своїм поплічникам - і ті спускають товар: ліки, продовольчі книжки, електроніку, дозволи на пересування - у відрі на мотузці. Кільком із торгівців унизу я не сподобався, але один був готовий говорити. Він був молодий, і вухо в нього було надрізане агентами міннарбезпеки: ті вже ловили його на спекуляції. Я дав йому телефон командира Ґа.
Він умить відкрив корпус, витяг батарею, лизнув контакти, перевірив номер на внутрішній карті.
- Кльовий, - сказав він. - Що за нього просиш?
- Ми не продаємо його. Нам треба до нього зарядник.
- Нам?
- Мені, - сказав. Показав обручку товариша Бука.
Побачивши обручку, він тільки засміявся:
- Якщо мобілу не продаєш, то котися звідси.
Кілька років тому після церемонії 15 квітня весь Пубйок напився, і була можливість потягти один із їхніх значків. Час від часу він стає в пригоді, от і зараз я вийняв його - знак зблиснув у тьмяному світлі.
- Нам треба зарядник до телефона, - сказав. - Друге вухо порвати захотів?
- Ти трохи замолодий для Пубйоку, ні?
Хлопець був мій одноліток.
Авторитетним голосом я відказав:
- Часи змінюються.
- Коли б ти був із Пубйоку, ти б уже мені руку зламав.
- Обирай руку, це ми швидко влаштуємо, - відповів йому, але навіть сам собі не вірив.
- А покажи-но, - сказав він і взяв значок. Роздивився зображення плавучої стіни, підважив срібло, поводив пальцем по шкіряному споді.