Коли я витяг медсестру звідти, вона пахла не дуже гарно. Світло виявилося для неї мукою.
- Я так рада знову бачити вас, - сильно мружачись, промовила вона. - Я готова говорити. Я довго думала й маю що сказати.
Повів її до кімнати допитів і розігрів автопілот. Там уся історія була ганебна. У мене вже й написана її біографія - на неї змарновано три вечори. І її зізнання практично саме писалося, але вона тут винна не була - просто все лежало на поверхні.
Посадив її в одне з блакитних крісел.
- Я готова звинувачувати, - мовила вона. - Було чимало поганих громадян, які намагалися спокусити мене, і в мене готовий список. Я готова назвати всіх.
Мені думалося лише про те, що буде, якщо я не відведу батька до туалету протягом наступної години. На медсестрі був білий халат, і я провів руками по її торсу, перевіряючи, чи немає на ній прикрас, які б заважали автопілоту.
- То ви он чого хочете? - кивнула вона.
- Чого?
- Я готова виправити мої стосунки з державою, - сказала вона. - Я готова зробити все, що треба, щоб відновити статус благонадійної громадянки.
Вона підняла халат, і в темряві безсумнівно стало видно її лобкове волосся. Я знав, як влаштоване жіноче тіло, і розумів його основні функції. Проте не відчув, що повністю володію собою, доки медсестра не була пристебнута й почулося перше гудіння автопілота. Усе завжди починається з того, що підопічний мимоволі відкриває рот, потім усе тіло напружується, коли автопілот подає перші легкі розряди. Очі медсестри втупилися в одну далеку точку. Провів рукою по її руці, по ключицях, відчуваючи, як крізь неї проходить заряд. Від передався й мені: волосся на руці стало сторч.
Правильно К. Кі дражнила мене: пустив усе на самоплин, і ось тепер розплачується за це медсестра. У нас принаймні є автопілот. Коли я щойно прибув до 42-го підрозділу, серед методів виправлення порочних громадян перевагу надавали лоботомії. Стажерами ми з Леонардо робили багато таких операцій. Пубйоківці хапали будь-кого з підопічних, який траплявся їм під руку, і ми заради тренування оперували по шість поспіль. Єдиним інструментом для цього був двадцятисантиметровий цвях. Підопічного клали на стіл, йому треба було сісти на груди. Леонардо фіксував голову підопічного й великими пальцями тримав йому повіки у відкритому стані. Обережно, щоб нічого не проколоти, треба було завести цвях зверху за очне яблуко і поводити, доки стане відчутна кістка за орбітою ока. Тоді треба добре стукнути по шапці цвяха долонею. Проколовши орбіту, цвях вільно рухався в мозку. Далі все просто: загнати повністю, поворушити ліворуч, поворушити праворуч - і повторити операцію на другому оці. Я, звичайно, не лікар чи що, але намагався діяти обережно, акуратно, а не грубо, як пубйоківці, у яких будь-яка робота виходила, як у мавп, через переламані руки. Виявилося, що найбільш гуманним у цьому випадку є яскраве світло в обличчя підопічному, щоб він не бачив, що відбувається.
Нам розповідали, що існують цілі колгоспи для людей з лоботомією, де колишні підривники демократії тепер тільки й робили, що займалися працею задля блага всіх. Але дійсність виявилася геть інакшою. Колись я прийшов до Сержанта, ще тільки місяць проходивши в халаті, допитувати охоронця одного з таких господарств, і з’ясувалося, що то зовсім не ідеальний колгосп. Рухалися вони тупо й нестійко. Працівники могли без кінця водити граблями безліч разів по тому самому місцю й безглуздо засипали ті ями, які самі щойно викопали. Їм було однаково, одягнені вони чи голі, і природні потреби справляли під себе. Сержант весь час відзначав, як він казав, лінощі лоботомізованих, їхню загальну неповороткість. Ранкові гудки для них нічого не означали, і, здається, їм неможливо передати й крихту духу Чучхе. Він казав:
- Та навіть дитина знає, як до діла нормально взятися!
Але порожні обличчя тих, кому було зроблено ту операцію, неможливо забути: заспиртовані немовлята в банках у музеї Наукової слави - і ті видавалися порівняно з ними живішими. Поїздка довела мені, що ця система зіпсована, і я зрозумів, що настане день - я відіграю певну роль у її виправленні. Потім з’явився автопілот, розроблений інженерами з глибшого бункера, і я стрибав з радощів, що його випробую.
Автопілот був технічним дивом, якому людські руки не потрібні. Це не те дике застосування автомобільних акумуляторів, як у Пубйоку. Автопілот працює у взаємодії з розумом, вимірює мозкову діяльність, реагує на альфа-хвилі. Будь-яка свідомість має свій електричний вияв, і алгоритм автопілота налаштовується на їхнє зчитування. Уявіть собі, як він намагається розпочати бесіду з розумом, як він кружляє в танці з особистістю! Уявіть собі прекрасний танець олівця і гумки на сторінці! Олівець аж тремтить, він переповнений бажанням виявляти себе - креслить карлючки, цифри, слова - і заповнює аркуш, а гумка приміряється, стежить, іде слідами олівця й лишає за собою лише чистоту. Наступна спроба олівця буде, можливо, ще потужнішою, відчайдушною, але її результат протриває ще менше, і знову назирці піде гумка. І так вони йтимуть у ногу - особистість і держава, наближаючись одне до одного доти, доки нарешті олівець і гумка майже зливаються в одне, узгоджено рухаються, і лінія зникає навіть ще не народившись, і слова стираються ще до того, як напишуться їхні знаки, і нарешті, залишиться тільки біла чистота. Від електрики в підопічних-чоловіків буває потужна ерекція, тож не думаю, що це все так уже зовсім погано. Подивився на порожнє крісло поряд із медсестрою. Щоб наверстати, мабуть, доведеться працювати з двома одночасно.
Але повернімося до медсестри. Вона була в якомусь глибокому циклі. Вона здригалася, і халат у неї піднявся знову, і я завагався, перш ніж опустити поділ назад. Переді мною було її таємне гніздечко. Нахилився, глибоко вдихнув виразний, тріскучий озонний запах, що здіймався від неї. Тоді я попустив їй ремені й вимкнув світло.
Коли командир Ґа прибув на місце, де зводили штучний Техас, у повітрі стояв ранковий туманець. Місцевість була неодноманітна, з пагорками й деревами, тож вишки та пускові установки зеніток не впадали в око. Територію для будівництва відвели нижче за течією від Пхеньяна, і хоча Тедонґану видно не було, повновода й зелена річка відчувалася з кожним подихом. Нещодавно пройшов дощ - ранній мусон із Жовтого моря, - і це місце з багнюкою та плакучими вербами нагадувало техаську пустелю хіба що дуже віддалено.
Він зупинив свій «мустанг» і вийшов із машини. Жодних ознак відвідин Великого Керівника не помітив. Присутній на місці був тільки товариш Бук - він сидів сам-один за столом для пікніка з картонною коробкою. Бук кивнув йому, Ґа підійшов і помітив вирізані на дошках столу англійські ініціали.
- До останньої деталі! - мовив він Букові.
Бук кивнув на коробку:
- У мене для тебе сюрприз.
Коли командир Ґа подивився на коробку, у нього виникло раптове відчуття, що всередині лежить якась річ справжнього командира Ґа. Він не міг точно сказати, що там - піджак, кашкет? - і як ця річ опинилася в руках Бука, він просто відчував, що воно належало його попередникові - і щойно він торкнеться оцього, візьме в руки, то над ним захопить владу істинний командир Ґа.
- Відкрий ти! - попросив він Бука.
Товариш Бук сунув руку в коробку і витяг пару чорних ковбойських чобітків.
Ґа взяв їх, покрутив у руках - саме цю пару він тоді вибрав у Техасі.
- Як ти їх знайшов? - спитав він.
Бук нічого не відповів, але гордо всміхнувся: мовляв, я що завгодно де завгодно знайду й привезу до Пхеньяна.
Ґа зняв свої вихідні туфлі і, власне, тоді зрозумів, що ті якраз і належали його попереднику. Вони принаймні на один розмір були йому завеликі. Коли його ноги ковзнули в ковбойські чобітки, ті чудово сіли на них. Бук узяв у руки туфлю справжнього Ґа й роздивився.