- Не може бути! - не повірив Чучак. - Вони ж тільки в горах живуть.
- Наших отруйних змій я знаю! - не відступалася К. Кі.
Удалині блиснуло, і силуети змій чітко висвітилися на гіллі. Вони сичали й немов готувалися кинутися згори на громадян, котрі, нічого не підозрюючи, зайняті своїми громадськими обов’язками.
- Змія - вона, блін, і є змія, - сказав я. - Тільки не дратуйте їх!
Ми роззирнулися: довкола не було жодної ознаки вогнища чи загороди для худоби. Ні польової кухні, ні вудок, ні кіс.
- Ми приїхали не туди, - сказав Чучак. - І забираймося звідси швидше, поки нас струмом не жахнуло - он які блискавки!
- Ні, - не погодилася К. Кі. - Ми будемо копати.
- Де? - не зрозумів Чучак.
- Усюди, - відказала К. Кі.
Чучак увігнав лопату в багно. Важко підняв купку мокрої землі; в утворену яму набралася вода. Перевернув лопату - земля не відпала.
Злива била в обличчя, а я крутив карту так і сяк, намагаючись з’ясувати, чи припустився помилки. Місце, схоже, те саме: дерева, дорога. Нам би зараз якогось собаку з Центрального зоопарку. Кажуть, у них є лютий інстинкт шукати кістки, навіть такі, що давно пролежали під землею.
- Так не може бути, - сказав Чучак. - Тут тільки вода й усе. Де місце злочину? Де взагалі яке-небудь місце?!
- Це може зіграти нам на руку, - зауважив я. - Якщо тіло лежить у болоті, то вода його може вимити нагору. То нам треба просто трохи землю розпушити.
Ми розбрелися, промацуючи землю лопатами, шукаючи хоч якихось ознак тіла актриси.
Почав лопата за лопатою перегортати землю. За кожним разом мені ввижалась удача, відчував, що розгадка близько, що зможу відшукати актрису, а це відкриє шлях до повної біографії командира Ґа - і ця історія буде в моїх руках, на її корінці золотом буде витиснене справжнє ім’я Ґа, і тоді кабінет Сержанта стане моїм. Дощ лив і лив, я обмірковував прості й посутні слова, що їх скажу, коли Сержант складатиме свої нечисленні речі в стару коробку з-під харчової допомоги, виносячи їх із кабінету - тепер мого нового кабінету!
Нарешті в мене з’явилося відчуття, що відбуваються події, варті занесення в мою біографію.
Водії з- за скла спостерігали за нами. Уже так посутеніло, що стало видно червоні іскорки їхніх цигарок. Коли рука втомлювалася, змінював руку. Але кожна кістка під лопатою виявлялася коренем. Хоч би клаптик шовку сплив або черевичок. Вугри кидалися на щось у каламутній воді, тож, гадаючи, що вони щось зачули, став рити там, де вони билися за невидиму здобич, клацаючи зубами. З кожною грудкою багна настрій у мене падав, і невдовзі день здавався менше схожим на омріяне життя й більше на звичайне -нудна, невдячна праця, невдача за невдачею. Щось таке було в мене в студентські роки: коли я тільки прийшов учитися, то гадав - яка з оцих тисяч жінок буде моєю. Але з часом варіанти відпадали один за одним, і стала зрозуміла відповідь: жодна. Ні, цьому дню не стати розділом у моїй біографії.
У темряві мені чулося тільки як К. Кі покректує, налягаючи на лопату. Нарешті я крикнув у темряву: «Збираємося!»
Коли ми з К. Кі залізли в кузов, Чучак уже сидів там.
Ми промокли до нитки, змерзли, від мокрих держаків понатирали на долонях пухирі, від довгої роботи лопатами боліли п’яти.
К. Кі всю дорогу до 42-го підрозділу уважно дивилася на Чучака.
- Ти ж знав, що її там нема, еге ж? - не відчіплялася від нього К. Кі. - Ти щось знав, а не сказав!
І щойно ми спустилися сходами в наш підрозділ, як К. Кі стройовим кроком підійшла до Сержанта й доповіла:
- Чучак щось від нас приховує. Він знає щось, що не каже нам командир Ґа.
Обличчя Сержанта спохмурніло. Він уважно подивився спочатку на К. Кі, потім на Чучака.
- Це серйозне обвинувачення, - сказав Сержант. - Чи маєте ви якісь докази?
К. Кі показала на своє серце:
- Відчуваю!
Сержант замислився, потім кивнув.
- Гаразд, - промовив він. - Спробуємо добути в нього правду.
Підійшли два пубйоківці, готуючись схопити Чучака.
- Ні! - спробував я зупинити їх. - Не так швидко. Відчуття - це ще не доказ!
Поклав руку на плече Чучакові:
- Скажи правду, синку. Просто скажи, що ти знаєш, і я буду на твоєму боці.
Чучак опустив очі:
- Присягаюся, нічого не знаю.
Усі подивилися на К. Кі:
- Можете мені не вірити, - сказала вона. - Але погляньте на його очі. Усе ж видно.
Сержант нахилився й зазирнув хлопцеві в очі. Дуже довго просто дивився. Тоді кивнув і промовив:
- Узяти його.
Ті двоє схопили Чучака. Жах з’явився в його очах.
- Зачекайте! - гукнув я їм, але плавучу стіну годі було зупинити. І за мить Чучака, який відбивався й пручався, потягли в «цех».
Чучак кричав:
- Я син міністра!
- Залиш це для своєї біографії, - засміявся йому вслід Сержант.
Я сказав:
- Це точно якесь непорозуміння!
Сержант наче й не чув.
- От проститутка! - люто похитав головою він, дивлячись услід колегам і Чучакові. А до К. Кі промовив: - Молодчина, гарна робота! Надягай-но халат. Ти з нього всю правду й добудеш!
Щось Чучак приховував, і іншою людиною, котра це знала, міг бути командир Ґа. Помчав до його відсіку. Ґа стояв там без сорочки й роздивлявся відображення своїх грудей у стіні з неіржавкої сталі. Не дивлячись на мене, Ґа промовив:
- Знаєте, мені варто було б їх попросити наколоти мені портрет у дзеркальному відображенні.
- У мене термінова справа, - сказав я. - Мій стажер Чучак - він у біді.
- …але тоді я ще не знав… - говорив і далі Ґа. - Не знав своєї долі…
Він озирнувся на мене, показуючи на своє татуювання.
- От ви бачите її як є, а я мушу бачити її у дзеркальному відображенні. Треба було попросити капітана зробити дзеркальне відображення… Тоді я думав, що то для інших. А насправді весь час вона була для мене…
- Мені потрібно дещо знати, - сказав я йому. - Це справді дуже важливо!
- А чого ви так заповзялися написати мою біографію? - спитав командир Ґа. - Тих людей, із якими я б хотів нею поділитися, я вже не побачу.
- Мені тільки одне треба знати. Це питання життя і смерті! Ми їздили на військову базу біля дороги на Нампхо, але там немає ні загороди, ні тигля, ні буйвола. Я знаю, там робили таке селище, щоб американці почувалися як удома. Але актриси ми там не знайшли. І нічого не знайшли.
- Я ж казав вам: ви її не знайдете!
- А де ті столи, польова кухня?
- Ми все перенесли.
- Куди?
- Не можу вам сказати.
- Але чому?
- Бо ця таємниця нагадуватиме Великому Керівникові: те, що з ним сталося, - це не сон. Сталося щось таке, чого він не зміг проконтролювати.
- А що сталося?
- Про це його варто спитати.
- Але ж річ не у Великому Керівникові, тут хлопчисько помилився просто…
- Але й це - єдина річ, завдяки якій я живий.
Я звернувся до його здорового глузду:
- Ну ви ж усе одно живим звідси не вийдете.
Він кивнув на знак згоди:
- Ніхто з нас живим звідси не вийде. У вас є план? Зробили що-небудь? У вас ще є час щось вибрати.
- За той час, що у вас лишився, - мовив йому я, - ви здатні врятувати того хлопця й цим спокутувати ту огидну річ, яку ви вчинили з актрисою. - Я витяг із кишені телефон. - Сюди приходять фотографії. Вони для вас?
- Які фотографії?
Увімкнув телефон, показав блакитне світло індикатора заряду.
- Він мені необхідний, - сказав він.
- Тоді допоможіть мені.
Потримав йому перед обличчям телефон, показав зірку на хіднику.
Він узяв телефон.
- Американці відмовилися прийняти гостинність Великого Керівника, - пояснив він. - Вони не збиралися відходити від літака, тож техаське селище перевезли до аеропорту.
- Дякую, - відказав я. І тут же двері розчахнулися.