Юнона вкрала його спогади і відправила до Табору Юпітера не без причини. Тепер Персі це розумів. Йому все одно хотілось вдарити її по божественному обличчі, та принаймні тепер він збагнув її хід думок. Якщо два табори діятимуть разом, то матимуть змогу перемогти спільних ворогів. Окремо — обидва приречені.
Були й інші причини, чому Персі хотів урятувати Табір Юпітера. Причини, які він не наважувався покласти на слова — принаймні поки що. Він раптом побачив майбутнє для себе і Аннабет — майбутнє, якого ніколи раніше не уявляв.
Поки вони їхали на таксі до центру Анкориджа, Персі розповів друзям про свої сни. Коли він дійшов до частини про велетневу армію, яка оточила табір, їхні обличчя стали стурбованими, але не здивованими.
Френк поперхнувся, коли почув про Тайсона.
— У тебе є однокровний брат циклоп?
— Авжеж, — відповів Персі. — Що робить його твоїм пра-пра-пра...
— Благаю. — Френк заплющив очі. — Годі.
— Головне — що він може відвести Еллу до табору, — промовила Хейзел. — Я хвилююсь за неї.
Персі кивнув. Він досі розмірковував про рядки з пророцтва, що продекламувала гарпія — про втоплення сина Нептуна і Знак Афіни, що має пропалити Рим.
Він досі не збагнув, що означає перший рядок, але починав здогадуватись про другий. Він намагався залишити питання. Спочатку треба пережити завдання.
Таксі повернуло на Першу автомагістраль, яка, на думку Персі, більше скидалась на маленьку вуличку, і повезло їх на північ, до центру. Майже вечоріло, але сонце досі сяяло високо в небі.
— Неймовірно, як це місто розрослося, — пробурмотіла Хейзел.
Таксист широко всміхнувся у дзеркало заднього виду.
— Давно тут були востаннє, пані?
— Приблизно сімдесят років тому.
Водій підняв скляну перегородку і мовчки поїхав далі.
За словами Хейзел майже всі будівлі були новими, але ландшафт залишився таким самим: сірі води затоки Кука окреслювали північні межі міста, густі ліси оточували його з решти боків, а вдалечині здіймалися сіро-блакитні Чугацькі гори, навіть у червні вкриті снігом. Персі ще ніколи не вдихав такого чистого повітря. Саме місто із його зачиненими крамницями, іржавими машинами і потертими житловими будинками вздовж дороги, виглядало так, наче пережило бурю, але все одно було чарівним. Його розсікали озера і довжелезні гаї. Полярне небо сяяло дивовижним поєднанням бірюзи і золота.
А ще тут були велетні. Сотні яскраво-блакитних чоловіків, кожен футів тридцять заввишки із сивим, укритим памороззю волоссям, бродили лісами, рибалили в бухті й топали по горах. Смертні начебто їх не помічали. Таксі промайнуло за кілька ярдів від одного, він сидів на березі озера і мив ноги, але водій не злякався.
— Е-е... — Френк вказав на синього хлопця.
— Гіперборейці, — промовив Персі, здивувавшись тому, що пригадав цю назву. — Північні велетні. Я бився з такими, коли Кронос вторгся у Мангеттен.
— Стривай, — сказав Френк. — Хто зробив що?
— Довго розповідати. Але ці хлопці здаються... не знаю, мирними чи що.
— Зазвичай, так і є, — погодилась Хейзел. — Я пам’ятаю їх. Вони тут усюди, як ведмеді.
— Ведмеді? — стурбовано запитав Френк.
— Велетні невидимі для смертних, — промовила Хейзел. — Вони ніколи мене не турбували, хоча один випадково ледве не наступив.
Персі ця розповідь стурбувала, але таксист продовжував спокійно їхати. Жодний з велетнів не звертав на них уваги. Один стояв просто на перехресті доріг, і вони проїхали між його ногами. Гіпербореєць гойдав у руках тотемний стовп корінних американців, огорнутий у шкури, і наспівував йому колискову. Якби хлопчина не був розміром з будівлю, Персі, можливо, розчулився би від цієї картини.
Таксі проїхало крізь центр міста, минаючи купку крамниць для туристів, які рекламували хутра, мистецтво корінних американців і золото. Персі сподівався, що Хейзел не розхвилюється і не змусить коштовну крамницю вибухнути.
Коли водій повернув у напрямку узбережжя, Хейзел постукала об скляну перегородку.
— Можете тут зупинитись?
Вони заплатили водієві й вийшли на Четверту вулицю. Порівняно з Ванкувером, центр Анкориджа був крихітним — більше схожим на територію університету, ніж на справжнє місто, але Хейзел здавалась враженою.
— Він величезний, — промовила вона. — Тут... тут колись був готель «Ґітчел». Ми з мамою мешкали там перший тиждень на Алясці. І вони перемістили міськраду. Вона раніше була там.