Аріон випередив його. Кінь блискавкою пронісся повз уламки, перестрибуючи крижини і видираючись на схил.
Персі та Френк в унісон лаялись, неначе коні, і відчайдушно намагались втриматися на спині Аріона, тоді як Хейзел стискала в обіймах його шию. Якимсь чином хлопцям удалося не звалитись, коли Аріон піднімався по скелях, із неймовірною швидкістю та спритністю стрибаючи з одного виступу на інший. Це було схоже на падіння з гори, але у зворотному напрямку.
А потім усе скінчилось. Аріон гордо стояв на вершині крижаного гребня, що нависав над безоднею. Море тепер було за триста футів унизу.
Аріон зухвало заіржав, і звук луною відбився в горах. Персі не став перекладати, але Хейзел була певна, що Аріон кинув виклик іншим коням, які могли б бути у затоці: «Ану, повторіть це, шмаркачі!»
А потім він повернувся і) поскакав вздовж гребня льодовика, перестрибнувши ущелину завширшки футів у п’ятдесят.
— Там! — вказав Персі.
Кінь спинився. Попереду них лежав скрижанілий римський табір — збільшена копія Табору Юпітера. У ровах стирчали крижані шпилі. Нестерпною білизною, сліпили мури зі снігових блоків. З вартових веж звисали замерзлі сині прапори, що блищали на арктичному сонці.
Жодних ознак життя. Ворота стояли широко розчахнутими. По стінах не ходили вартові. І все ж усе тіло Хейзел охоплювало якесь моторошне відчуття. Дівчина пригадала печеру в затоці Воскресіння, де вона відроджувала Алкіонея, — гнітюча аура злоби і безперервне «бум-бум-бум», наче Геїне серцебиття. Це місце викликало схожі відчуття: наче земля тут намагалась пробудитись і поглинути все, наче гори з обох боків прагнули розчавити їх і весь льодовик.
Аріон пішов грайливою риссю.
— Френку, — промовив Персі, — може, далі пішки?
Френк зітхнув із полегшенням.
— Гадав, ти ніколи не запитаєш.
Вони вдвох спішились і зробили кілька невпевнених кроків. Крига здавалась стійкою. А через те, що її вкривав тонкий шар снігу, ще й не дуже слизькою.
Хейзел верхи вирушила вперед. Персі й Френк йшли обабіч її, тримаючи лук і меч напоготові. Вони дійшли до воріт без жодних перешкод. Хейзел була навчена помічати ями, тенета, сильця та всілякі інші пастки, з якими стикались римські легіони протягом століть на ворожій землі, але зараз не бачила нічого подібного — тільки відчинені скрижанілі ворота та замерзлі прапори, що тріщали на вітру.
Усю вію Преторію було видно як на долоні. На перехресті доріг перед принципією зі снігових блоків стояла висока постать у темних одіяннях, закута в кайдани.
— Танатос, — пробурмотіла Хейзел.
Її душу наче потягнуло вперед — просто до Смерті, — немов пил до пилососа. В очах потемніло. Вона майже звалилась з Аріона, але Френк підтримав її, не давши впасти.
— Ми з тобою, — промовив він. — Ніхто тебе не забере.
Хейзел стиснула його долоню. Їй не хотілось його відпускати. Френк здавався таким надійним, таким упевненим, але від Смерті він не міг її захистити. Його власне життя залежало від напівспаленої скіпки.
— Усе гаразд, — збрехала вона.
Персі тривожно подивився навколо.
— Де вартові? Де велетень? Це точно пастка.
Щоб не спокуситися повернути назад, Хейзел погнала Аріона крізь ворота. Розташування будівель було таким знайомим: бараки когорт, лазні, арсенал. Один в один Табір Юпітера, тільки втричі більший. Навіть верхи на коні Хейзел почувалась крихітною і незначною, наче проїжджала містом, спорудженим богами.
Вони спинились, за десять футів від постаті в чорному.
Опинившись тут, Хейзел відчула палке бажання нарешті закінчити ці пошуки. Вона розуміла, що зараз опинилася в більшій небезпеці, ніж коли билась з амазонками, чи захищалась від грифонів, чи дерлась на льодовик верхи на Аріоні. Варто було Танатосу тільки доторкнутися, і вона помре.
Та водночас Хейзел знала, що якщо вона не доведе ці пошуки до кінця, якщо мужньо не піде назустріч своїй долі, то все одно помре, але як боягузка і невдаха. Судді мертвих не будуть такими поблажливими вдруге.
Аріон легким галопом ходив туди-сюди, відчуваючи її занепокоєння.
— Добридень, — Хейзел ледве змусила себе заговорити. — Пане Смерть?
Постать у каптурі здійняла голову.
Миттю весь табір ожив. Із бараків, принципії, арсеналу та їдальні з’явились постаті в римських обладунках. Але це були не люди. Це були тіні — спантеличені привиди, з якими Хейзел прожила стільки десятиліть на Асфоделевих луках. Їхні тіла були просто згустками чорного диму, але їм вдавалось втримувати на собі лускаті нагрудники, поножі та шоломи. У димних руках вони тримали пілуми та зім’яті щити. Плюмажі на шоломах центуріонів були скрижанілими й обшарпаними. Більшість тіней прямувало до них пішки, але двоє вискочили зі стійл на золотій колісниці, яку тягнули чорні привиди-коні.