— Цікаво. — Якусь мить Танатос її розглядав. — Припускаю, ти розумієш, що ці тіні колись були напівбогами, як ви. Вони боролись за Рим, але померли, не здійснивши своїх подвигів. Як і тебе, їх відправили на Асфоделеві луки. А тепер Гея пообіцяла їм друге життя, якщо вони боротимуться на її боці. Авжеж, якщо ти звільниш мене і переможеш їх, бідолахам доведеться повернутись у Підземне царство, де їм і місто. За зраду богів на них чекає вічна кара. Вони не такі вже й відмінні від тебе, Хейзел Левек. Ти впевнена, що хочеш звільнити мене і навіки проклясти ці душі?
Френк стиснув кулаки.
— Це. несправедливо! Ти хочеш звільнитись чи ні?
— Справедливо... — задумливо промовив Смерть. — Ти не уявляєш, як часто я чую це слово, Френку Чжане, і як мало воно означає. Хіба справедливо, що твоє життя горітиме так яскраво і недовго? Хіба справедливим було те, що я забрав твою мати до Підземного царства?
Френк похитнувся, наче його вдарили в обличчя.
— Ні, — сумно промовив Смерть. — Несправедливо. Однак їй був час піти. Смерть не знає справедливості. Якщо ви звільните мене, я виконуватиму свої обов’язки. Але ці тіні, звісно, спробують вас зупинити.
— Отже, якщо ми вас відпустимо, нас оточить зграя димових чорних типів із золотими мечами, — підбив підсумок Персі. — Мене влаштовує. Як нам зламати кайдани?
Танатос посміхнувся.
— Тільки полум’я життя здатне розплавити кайдани смерті.
— Без загадок, будь ласка. — попросив Персі.
— Це не загадка, — голос Френка тремтів.
— Френку, ні, — слабко промовила Хейзел. — Має бути інший вихід.
Над льодовиком зарокотів чийсь регіт. Громоподібний голос промовив:
— Друзі мої! Я так довго чекав на вас!
За воротами табору стояв Алкіоней. За розмірами він перевищував навіть Полібота, якого вони бачили в Каліфорнії. У нього була золота шкіра, платинова кольчуга й залізний жезл, розміром з тотемний стовп. Іржаво-червоні драконячі ноги з тріском давили кригу на шляху велетня до табору. У рудому, заплетеному в дреди, волоссі блищало коштовне каміння.
Хейзел уперше бачила Алкіонея повністю сформованим, але знала його краще за власних батьків. Це вона його створила. Місяцями збирала золото та коштовності з-під землі, щоб створити це чудовисько. Вона пам’ятала діаманти, що тепер були його серцем. Пам’ятала нафту, що тепер текла в його жилах замість крові. Понад усе на світі Хейзел прагнула його знищити.
Велетень наблизився, широко посміхаючись і блискаючи твердими срібними зубами.
— А, Хейзел Левек, — промовив він, — твоє втручання дорого мені коштувало. Коли б не ти, я би прокинувся десятки років тому і цей світ уже належав би Геї. Але це. нічого! — Він простягнув руки, вихваляючись військом примарних солдатів. — Вітаю, Персі Джексоне! Вітаю, Френку Чжане! Я — Алкіоней, смерть Плутона, новий повелитель Смерті. А це — ваш новий легіон.
XLV Френк
«Смерть не знає справедливості». Ці слова не припиняли лунати у Френковій голові.
Його не лякав золотий велетень. Не лякала армія тіней. Але від самої лише думки про звільнення Танатоса Френкові хотілося скрутитись у клубок. Цей бог забрав його матір!
Френк розумів, що має зробити, щоб зруйнувати ті окови. Марс його попередив. Розповів, чому кохав Емілі Чжан так сильно: «Вона завжди ставила обов’язок перед усім іншим. Навіть перед власним життям».
Тепер Френкова черга.
Мамина медаль у кишені зігрівала його. Він нарешті зрозумів її вибір. Зрозумів, чому вона врятувала товаришів ціною власного життя. Збагнув, що намагався сказати йому Марс: «Обов’язок. Жертва. Ці речі щось означають у цьому житті».
Нарешті міцне сплетіння злості та образи — той клубок скорботи, який Френк носив у грудях із часів похорон, — почав зникати. Хлопець зрозумів, чому мати так і не повернулась додому. За деякі речі варто помирати.
— Хейзел, — він намагався говорити твердим голосом. — Той згорток, що ти зберігаєш для мене, — він мені потрібен.
Хейзел стривожено глянула на нього. Верхи на Аріоні вона була, наче цариця, могутня і прекрасна, із цим каштановим хвилястим волоссям, що спадало на плечі, та вінцем навколо голови, утвореним інієм.
— Френку, ні. Має бути інший вихід.
— Будь ласка. Я... я знаю, що роблю.
Танатос посміхнувся і підняв заковані зап’ястки.
— Ти маєш рацію, Френку Чжане! На війні жертви неминучі.
Чудово. Якщо смерть схвалила його наміри, то Френк був певен, що наслідкам він не зрадіє.