— Уперше? — повторив Персі.
Ніко глянув на Хейзел. Не здавалося, щоб він хотів викликати в неї відчуття провини, але це чомусь сталося. Коли б Персі знав правду про неї і про те, що вона накоїла...
— Минулого літа, — продовжив Ніко, — Сатурн спробував повернутись. Відбулась друга війна титанів. Римляни з Табору Юпітера взяли приступом його штаб-квартиру на горі Отріс, що за затокою, і знищили його трон. Сатурн зник...
Ніко завагався і поглянув на Персі. Він наче боявся, що до Персі повернуться якісь спогади.
— Одним словом, — продовжив він, — Сатурн, швидше за все, знову в безодні. І всі ми гадали, що війна завершена. Але, здається, поразка титанів розворушила Гею. Вона прокидається. До мене доходять чутки про відроджених велетнів. Якщо вони збираються знову кинути виклик богам, то, напевне, почнуть зі знищення напівбогів...
— Ти розповів це Рейні? — запитав Персі.
— Авжеж. — Щелепи Ніко напружились. — Римляни не довіряють мені. Тому я сподіваюсь, що вона послухає тебе. Діти Плутона... ну, без образ, але нас вважають навіть гіршими за дітей Нептуна. Ми приносимо нещастя.
— Хейзел дозволяють тут знаходитись, — помітив Персі.
— Це інше, — відповів Ніко.
— Чому?
— Персі, — утрутилась Хейзел, — слухай, велетні — це не найгірша з проблем. Навіть... навіть Гея не найгірша з проблем. Те, що ти помітив стосовно горгон, — це наша найбільша біда — вони не вмирають. — Хейзел подивилась на Ніко. Вона небезпечно наблизилась до своєї таємниці, але з якоїсь причини довіряла Персі. Можливо, тому що той теж був білою вороною, можливо, тому що він урятував Френка на ріці. Він заслуговував знати, яка перед ними стоїть загроза. — Ми з Ніко, — боязко промовила вона, — ми вважаємо, що те, що відбувається... Смерть не...
Перш ніж вона встигла закінчити, з верху пагорба пролунав крик.
До них біг Френк, у джинсах, пурпуровій табірній футболці й джинсовій куртці. Його руки вкривало мастило після чищення зброї.
Як і завжди, коли вона бачила Френка, серце Хейзел закалатало — що дуже дратувало дівчину. Авжеж, він був чудовим другом — єдиним у таборі, хто не поводився з нею так, наче вона була носієм чуми. Але він подобався їй не тільки як друг.
Френк був на три роки старший, і його не можна було назвати принцом на білому коні. Із цим дивним поєднанням дитячого обличчя і кремезного тіла борця він нагадував миленьку коалу з мускулами. А через те, що в таборі весь час намагались зробити з них пару «Дві найбільші невдахи у таборі! Ви ідеально підходите одне до одного!»), Хейзел ще запекліше боролась зі своїми почуттями.
Але у серця були інші плани. Воно шаленіло щоразу, коли Френк перебував поблизу. Хейзел не відчувала нічого подібного... з часів Семі.
«Припини! Ти тут з однією метою — і це не новий хлопець», — думала Хейзел.
До того ж, Френк не знав її таємниці. Якби знав, не був би таким добрим до неї.
Френк добіг до храму.
— Привіт, Ніко...
— Френку. — Ніко усміхнувся. Френк, здавалось, йому подобався, можливо, тому що цей хлопчина був єдиним у таборі, хто не нервував поряд із дітьми Плутона.
— Рейна відправила мене за Персі, — сказав Френк. — Октавіан прийняв тебе?
— Еге ж, — відповів Персі. — Поганець убив мою панду.
— Він... О, ауспіція? Еге, плюшеві ведмедики, певно, бачать цього хлопця у нічних жахах. Але ти тепер з нами! Треба тебе причепурити до вечірніх зборів.
Хейзел усвідомила, що сонце вже майже сіло. Як це так швидко минув день?
— Маєш рацію, — сказала вона. — Нам краще...
— Френку, — перервав Ніко, — чому б тобі не відвести Персі? Ми з Хейзел трохи тут затримаємось.
«Овва», — подумала Хейзел. Вона намагалася не виказати стурбованість.
— Це... це чудова думка, — спромоглась вона. — Ідіть уперед. Ми вас наздоженемо.
Персі ще раз глянув на Ніко, наче досі намагався вхопитись за якийсь спогад.
— Хотілось би ще з тобою поговорити. Не можу позбутися відчуття...
— Авжеж, — погодився Ніко. — Пізніше. Я залишусь на ніч.
— На ніч? — вирвалось у Хейзел. — Таборяни будуть у захваті — син Нептуна і син Плутона прибувають в один день. Тепер бракує тільки пари-трійки чорних кіпіок і розбитих дзеркал.
— Іди вперед, Персі, — промовив Ніко. — Облаштовуйся.
Він повернувся до Хейзел, і вона відчула, що найгірша частина дня ще й не починалась.
— Нам із сестрою слід поговорити.
* * *
— Ти його знаєш, еге ж? — промовила Хейзел.
Вони сиділи на даху храму Плутона, вкритому кістками та алмазами. Наскільки Хейзел знала, кістки тут були завжди. Алмази з’явилися через неї. Якщо вона достатньо довго сиділа на одному місці, вони починали вискакувати, наче гриби після дощу. Камінці вартістю в декілька мільйонів доларів блищали на даху, та, на щастя, інші таборяни ніколи їх не чіпали. Їм доставало клепки не красти в богів — особливо у Плутона, — а фавни ніколи сюди не заходили.