Хейзел розгубилась. Чоловік здавався таким сумним, наче безпосередньо він відповідав за її життя. Раптом вона все зрозуміла: дух у сріблясто-чорному одязі, який здійснив бажання її матері й зруйнував їй життя.
Очі Хейзел розширились.
— Ти? Ти мій...
Він підніс свою долоню до її підборіддя.
— Я — Плутон. Моїм дітям ніколи не випадає легка доля, і все ж у тебе особливо важка ноша. Тепер, коли тобі виповнилося тринадцять, ми повинні вжити запобіжних заходів...
Хейзел відштовхнула його руку.
— Ти зробив це зі мною? — випалила вона. — Ти прокляв мене і мою маму? Ти залишив нас?
В очах запекло від сліз. Цей заможній білий чоловік у дорогому костюмі — її батько? Тільки тепер, коли їй виповнилося тринадцять, він з’являється, уперше за весь цей час, і каже, що йому прикро?
— Ненавиджу! — закричала вона. — Ти зруйнував наші життя!
Очі Плутона звузились.
— Що тобі розповіла мати, Хейзел? Вона ніколи не говорила, чого побажала? Не розповіла, чому ти народилась із прокляттям?
Хейзел була занадто розлюченою, щоб відповісти, але Плутон здавалось зрозумів усе з її обличчя.
— Ні...— зітхнув він. — Гадаю, що ні. Обвинувачувати мене значно легше.
— Що ти маєш на увазі?
Плутон зітхнув.
— Бідолашна дитино, ти народилася занадто рано. Я не здатен ясно передбачити твоє майбутнє, але колись ти знайдеш своє місце у світі. Нащадок Нептуна забере твоє прокляття і подарує тобі спокій. Але боюсь, до цього ще багато років...
Хейзел не зрозуміла жодного слова. Перш ніж вона встигла відповісти, Плутон простягнув руку. У його долоні з’явились альбом для малювання та коробка кольорових олівців.
— Я так розумію, тобі подобаються мистецтво і верхова їзда. Оце для мистецтва. А щодо їзди...— Його очі заблищали. — Це тобі доведеться влаштовувати самотужки. А зараз я мушу поговорити з твоєю матір’ю. Із днем народження, Хейзел.
Він відвернувся та пішов нагору — отак от легко, наче викреслив Хейзел зі списку справ на сьогодні та вже встиг про неї забути. «З днем народження. Піди щось намалюй. Побачимось за тринадцять років».
Вона була настільки шокованою, настільки розлюченою і розгубленою, що просто стояла, наче прикована, на сходовому майданчику. Їй хотілось жбурнути кольорові олівці під ноги й розтоптати їх. Хотілось кинутися за Плутоном і дати йому копняка. Хотілось утекти звідти, знайти Семі, вкрасти коня, залишити місто і ніколи більше не повертатись. Але вона нічого цього не зробила.
Нагорі відчинились двері до їхньої квартири, і Плутон зайшов усередину.
Хейзел досі тремтіла після його крижаного дотику, але вона все одно прокралась нагору подивитись, що він робитиме. Що він скаже Королеві Марі? Хто йому відповість — мати Хейзел чи той старечий голос?
Коли Хейзел дісталась до дверей, то почула суперечку. Вона заглянула всередину. Мати повернулась до звичного стану — розлючено репетувала і жбурляла речі, у той час як Плутон намагався її заспокоїти.
— Марі, це безглуздя, — промовив він. — Ти будеш далеко за межами моєї влади. Я не зможу тебе захистити.
— Захистити мене? — заволала Королева Марі. — Коли ти взагалі мене захищав?
Плутонів темний костюм замерехтів так, наче ув’язнені у тканині душі почали хвилюватись.
— Ти не розумієш, про що говориш, — промовив він. — Завдяки мені ви живі, ти і твоя дитина. Мої вороги всюди: і серед богів, і серед людей. А тепер, коли почалась війна, усе тільки погіршиться. Ви повинні залишатись там, де я можу...
— Ти сам обернув мене проти себе! — Вона схопила порцелянову вазу і жбурнула її в нього. Та розбилась об підлогу — навсібіч розлетілись коштовні камінці: смарагди, рубіни, діаманти. Уся колекція Хейзел.
— Вам не вижити, — промовив Плутон. — Якщо поїдете на північ, то обидві загинете. Як ти цього не розумієш?
— Забирайся геть! — промовила мати. Л
* * *
Хейзел хотілось, щоб Плутон залишився і сперечався далі. Про що б не говорила мати, дівчинці це не подобалось. Але батько змахнув рукою і розчинився у темряві... наче він і дійсно був духом.
Королева Марі заплющила очі. Вона глибоко вдихнула. Хейзел боялась, що той химерний голос знову ею заволодіє. Та коли мати заговорила, вона досі була собою.
— Хейзел, — випалила вона, — вийди з-за дверей.
Тремтячи, Хейзел вийшла. Вона притиснула до грудей альбом і олівці.
Мати зміряла її поглядом так, наче донька була найбільшим розчаруванням у її житті. «Паскудна дитина», — сказали ті голоси.
— Збирай речі, — наказала мати. — Ми переїжджаємо.